На цій стадії саме ієрархізація визначає значною мірою стратифікацію. Частки рідкісних благ обумовлюються родовою позицією, бо вона дає чи не дає змоги посідати заздалегідь визначені владні позиції і встановлює складну схему обігу благ і послуг у формі повинності тих, хто стоїть нижче, щодо тих, хто стоїть вище. Безперечно, повинності призводять до контрповинності — обіг можна ототожнити, говорячи економічною мовою, з системою оподаткування, яка базується на обкладанні й результатом якої стають громадські витрати та перерозподіл, — але отримання повинності та її компенсація контрповинністю, можливо, анулюються з точки зору обліку, але не анулюються з точки зору соціального стану.
На останньому етапі політизація та автократизація царств та імперій уможливили стрибок, завдяки якому політична влада стала основним, якщо не виключним, джерелом і авторитету, і багатства. За таких умов стратифікація й ієрархізація прагнуть до злиття, оскільки мають спільну точку походження в особі політичної влади. Це — нормальне становище в традиційній історії та на великих культурних ареалах.
Релігійний чинник
Ситуацію, яка спостерігається на великих культурних ареалах, можна резюмувати в такий спосіб. Європейський ареал майже виключно християнський. Іслам домінує майже повністю в Передній Азії. Індія тотожна індуїзму. На китайському ареалі ситуація складніша, і її важче зрозуміти. Народ дотримується вірувань і обрядів — культ предків, духів, неба, Землі тощо, — які можна віднести до даосизму. Еліта відійшла від вірувань і релігійних обрядів, обійнявши світську етику, конфуціанство та філософський даосизм. Народ і еліта сповідують також, між іншим, індивідуально чи в більш або менш численних угрупованнях, залежно від епохи, буддизм. Зміст доктрин різних релігій на різних ареалах веде до двох висновків. Чіткі доктринальні писання посідають (у першому розподілі) місце між тими, які не можна вважати за релігійні закони, але слід розглядати як рефлексивні й етичні правила: грецька філософія, брахманізм упанішад, конфуціанство, філософський даосизм і ті, що виникають у УНІ—УІ ст. до н.е., і тими, що стали результатом історичного одкровення, яке персонально приписується певній особі: Мойсей (бл. 1250 р. до н.е.), Заратустра (бл. 1200 р. до н.е.), Будда (УІст. до н.е.), Ісус Христос (4 до н.е. — 29 н.е.), Магомет (570-632). Що ж до одкровень, то за однією класифікацією відділяються одкровення, які вказують на Творця, — зороастризм, юдаїзм, християнство, іслам, і ті, які на речі дивляться з точки зору походження та зникнення, — буддизм. Там, де виникли і закріпилися не релігійні зведення правил, відмічається прискорене і потужне повернення релігійного чинника, який, урешті-решт, включає їх до релігії одкровення: грецька філософія входить до християнства, індійська філософія — до буддизму та індуїзму (який не був персональним одкровенням), китайська філософія в буддизм і в містичний даосизм.
Аналіз релігійного чинника вказує на виникнення трьох можливих концепцій Абсолюту: арелігійний і/або агностичний Абсолют, предмет філософських спекуляцій і розвинений в етиці; іманентний Абсолют у буддизмі та індуїзмі; трансцендентний Абсолют в юдаїзмі, християнстві та ісламі. При цьому постають два історичних запитання, одне з яких стосується випадкового виникнення різних концепцій на різних ареалах, а друге — причин, з яких кожний ареал прагне ідентифікуватися з домінантною концепцією. Відповідь на перше запитання знайти майже неможливо за браком документів, і слід, очевидно, більше покладатися на уяву, ніж на факти. Відповідь на друге запитання має переважно політичний сенс.
Зовсім інша картина постає перед очима, якщо відвернути увагу від доктринальних зведень правил і звернути її на фактичні обряди та вірування людей, які здійснюють такі обряди й вірять, незалежно від того, належать вони до еліти, до народу чи до людців. У цій картині в око впадає поширення загадкових «надприродних сил» з двома характерними взаємозв’язаними рисами. Кожна сила контролює певний сегмент реального з огляду на своє становище, яке може або бути надреальним, або знаходитися в центрі реального, що відкриває нам очікування принаймні двох Абсолютів — трансцендентного та іманентного. За допомогою відповідних способів люди можуть спілкуватися з силами і повертати їхню дію собі на користь. Оскільки кожна сила спеціалізована, а людям потрібно використовувати кількох спеціалістів, кожне соціальне коло та населення, що до нього належить, матимуть у своєму розпорядженні арсенал сил, які приводяться в дію залежно від потреб. Ці «сили» записані різними й культурно обумовленими формулами. Завдяки таким записам вони постають як безликі «духи», антропоморфізації, іменовані «богами», натуралізація в формі предметів природи чи тварин, зведених у ранг богів, людські істоти, визначені видатними мовою доктринальних правил: християнські та мусульманські святі, бодхисаттви. Коли політична чи релігійна влада відчуває ідеологічну чи інтелектуальну потребу надати певної узгодженості цьому поширенню, перед нею відкриваються дві можливості. Одна спирається на рух від множинного до одиничного, коли належить доводити, що завдяки різноманітним видам посередництва всі сили є виразом однієї-єдиної сили. Друга можливість іде зворотним шляхом — від одиничного до множинного, визначаючи святих і бодхисаттв як таких, що більше наближені до причетності й злиття, і виділяючи їм проміжну позицію, яку можна тлумачити ортодоксально і яку можуть використовувати люди.