«Природне» значить, зрештою, «стихійне». Стихійність проявляється по-різному. Прояви людської природи та використання її природних даних відповідають природі речей економічних. Ми маємо справу з видом, що відрізняється від усіх інших завдяки своїй незапрограмованості: він має безконечні здібності пристосовуватися до всіх типів середовища, не припиняючи при цьому бути видом єдиним, де мінливість обмежується фізичними ознаками, які не позначаються на людськості людей. Про стихійність говорить також повна інтеграція людського виду в живий і фізичний світ. На цій стадії не помітно жодної дихотомії між видом і рештою реального світу: маємо інтегральну систему природи, в якій вид — це елемент, що посідає своє місце і сприяє її регулюванню. Система природи не застигла, вона перебуває в постійному розвитку, зокрема жива природа. Лінія Homo аж до появи Sapiens sapiens є однією еволюційною гілкою з-поміж незліченних інших, але для неї характерна та вирішальна особливість, яка веде до межі, за якою живий вид може відірватися від системи природи, принаймні до деякої міри. Стадія палеоліту відповідає перетинанню порогу, але без актуалізації його розривного потенціалу.
Первісне й природне розв’язання економічної проблеми також еволюційне. Певний еволюційний потенціал криється в співвідношенні між потребами й ресурсами. Слід виключити серйозну й тривалу зміну цього співвідношення через зменшення ресурсів або через збільшення сталих потреб. Перша з наведених причин майже неможлива завдяки запобіжному запасові, що залишається між використовуваними й не використовуваними ресурсами. Якщо зникає дуже велика дичина, то змінюється харчова стратегія. Коли меншає такої повільної й доступної здобичі, як черепаха, її в харчуванні заміняють рухливішою дичиною, як-от зайцем, кролем, куріпкою. Другу причину виключає те, що густота населення, так само нижча за межу виснаження ресурсів, постійно підтримується в рівновазі — десь один житель на десять квадратних кілометрів — демографічними, а надто соціальними чинниками. З огляду на таку еволюційну неможливість зміни цього співвідношення слід насамперед розглянути гіпотезу збільшення ресурсів не за допомогою штучного втручання, а природним шляхом. Нашу увагу може привернути одна-єдина можливість, а саме кліматичні зміни, якими супроводжувався прискорений відступ четвертинної льодовикової системи. Він сприяв збільшенню розмаїття видів на одиницю площі та більш високій репродуктивності на вид. Результатом цього могло стати і стало розширення харчової стратегії.
Само по собі таке розширення не має підстав вести до економічної зміни, але зміна, яка станеться з інших причин, може бути легше поширена, оскільки не вимагатиме жодного стрибка. Так, приміром, хліборобство може розвиватися вже в зоні помірного клімату, тоді як у холодних або арктичних регіонах йому треба буде пройти попередні технічні прориви. У зонах, які визначаються рельєфом і характеризуються близьким сусідством спеціалізованих і однорідних мікросе-редовищ, яскравіше, ніж у інших, проявляється таке примноження й розширення харчових стратегій. Зі сказаного можна зробити два цікавих висновки. По-перше, розкривається діапазон можливих пошуків і збільшується вірогідність того, що пошук приведе до цілком нового результату, якого люди й не прагнули. Іншим висновком є перехід до осілого способу життя для експлуатації кількох мікросередо-вищ у меншому радіусі. Що коротшим є радіус, то більшими мають бути ресурси. Проте існує природний обмежувач, а саме те, що ресурси є відсотками з природного капіталу. Якщо дієвці хочуть знести цей обмежувач, вони повинні оштучнити природу.
Від системи потреб залежать й інші види еволюційної ймовірності. Достаток палеоліту забезпечується обмеженням потреб, до якого змушують певні вимоги, але людські потреби вільні, тобто вони природно не обмежені: вони завжди можуть розвиватися десь далі. Власне, розширення потреб залежить від трьох змінних — цінностей, навколо яких можуть сконцентруватися потужні пристрасті. Пристрасть до влади вимагає ресурсів для її завоювання, утримання та здійснення. Потрібні також ресурси для того, щоб здобути й зберегти престиж. Що ж до багатства, то його ніколи не буває вдосталь: скупість і жадібність породжують безкінечні потреби. Навіть більше, ці три цінності, й особливо дві перші, призводять до конкуренції й змагання, в якому кожен прагне перемогти решту, а ресурси, на які спрямовані зусилля, визначаються не стільки пристрастями та їхніми вимогами, скільки рівнем, якого досягли конкуренти.