№5[18]
Была сабе ліска і вельмі галодная. Бяжыць яна дак бяжиць, аж едуць рыбаловы; яна прытаілася, лягла на землю і ляжыць. Тые рыбаловы наглядзелі на ліску, і адзін, каторы ехаў ззаду, узяў тую ліску дый[19] ўкінуў ў воз. Ліска, седзячі ў возе, прагрызла дзіру і, выкідаўшы ўсю рыбу праз[20] тую дзіру, сама выскачыла, пападбірала рыбу, дый есць. Есць яна дак есць, аж прыходзіць воўк. «Што ты, кумко-галубко, ясі?» — «Рыбу, куме!» — «Дай же ж ты мне». — «Ото! Каб[21] я табе давала! Пайдзі дый налаві». — «А гдзе ж я буду лавіць, калі не ведаю гдзе?» — «Вот ідзі за мною, то я табе пакажу». А тымчасам дала воўку адну рыбку, каб ён рассмакаваўся[22], і павяла яго.
Прыходзяць яны да аднаго возяра[23] замёрзлага. Ліска прабіла праломку[24] дый каже да воўка: «Усадзі свой хвост ў гэтую праломку, то наберецца многа рыбы». Воўк, паслухаўшы хітрай ліскі, ўсадзіў хвост ў праломку і сядзіць. Лісіца, зрабіўшы тое, што хацела, зачала бегаць па возярі, крычаць: «Мерзні, мерзні, кумаў хвост!» — «Што гаворыш, кумко?» — каже воўк. «Я кажу, каб бралася рыбка маленькая і вялікая». Сядзеў воўк, сядзеў ў праломцы, аж покі не прымёрз хвост.
Ліска, ўбачыўшы, што кумаў хвост прымёрз, пабегла ў сяло даць знаць, каб воўка ішлі біць. Людзі, пачуўшы[25], што крычаць на воўка, пабеглі зараз з кіямі, з булавамі біць воўка. А кума пабегла ў хату, гдзе мясілі хлеб, укачалася ў ращыну[26], выбегла, села на стог дый сядзіць. А воўк, пачуўшы людзей, як зачаў рвацца, дый адарваў хвост, і сам ледва[27] уцёк. Бяжыць ён дак бяжыць, аж бачыць, на стагу сядзіць ліска дый есць. «Кумко-галубко, бачыш, якая ты благая![28] Ашукала[29] мяне. Хоць за тое дай што есці» — «На, лізні раз», — сказала ліска дый пазволіла раз лізнуць.
Воўк, лізнуўшы, захацеў другі раз дый ізноў зачаў прасіць щэ. «Не дам ужо больше, бо мне баліць, бо я ем сваі мазгі; калі хочеш есці, разганіся галавой ў сасну, разбі галаву дай ясі!» Той воўк ізноў паслухаў хітрай ліскі, пашоў ў лес, дый як разагнаўся аб сасну галавой, дак і забіўся на смерць. Ліска, ўбачыўшы, што воўк забіўся, пашла, з’ела ўсе мазгі воўка дай схавалася[30] ў нару.
№6[31]
Як була собі лисичка, да й пішла раз до однії баби добувать огню; ввійшла́ у хату да й каже: «Добрий день тобі, бабусю! Дай мені огня». А баба тільки що вийняла із печі пирожок із маком, солодкий, да й положила, щоб він прохолов[32]; а лисичка се і підгледала, да тілько що баба нахилилась[33] у піч, щоб достать огня, то лисичка зараз ухватила пирожок да і драла[34] з хати, да, біжучи, весь мак із його виїла, а туда сміття наклала.
Прибігла на поле, аж там пасуть хлопці бичків. Вона і каже їм: «Ей, хлопці! Проміняйте мені бичка-третячка[35] за маковий пирожок». Тії согласились; так вона їм гово́рить: «Смотріть же, ви не їжте зараз сього пирожка, а тоді уже розломите, як я заведу бичка за могилку; а то ви його ні за що не розломите». Бачите вже — лисичка таки собі була розумна, що хоть кого да обманить. Тії хлопці так і зробили, а лисичка як зайшла за могилу, да зараз у ліс і повернула, щоб на дорозі не догнали; прийшла у ліс да і зробила[36] собі санки да й їде.
Коли йде вовчик: «Здорова була, лисичко-сестричко!» — «Здоров, вовчику-братику!» — «Де[37] се ти узяла собі і бичка і санки?» — «Е! Зробила». — «Підвези ж і мене». — «Е, вовчику! Не можна». — «Мені хоть одну ніжку». — «Одну можна». Він і положив, да од’їхавши немного і просить, щоби іще одну положить. «Не можна, братику! Боюсь, щоб ти саней не зламав». — «Ні, сестричко, не бійся!» — да і положив другую ніжку. Тілько що од’їхали, як щось і тріснуло. «Бачиш, вовчику, уже і ламаєш санки». — «Ні, лисичко! Се у мене був орішо́к, так я розкусив». Да просить оп’ять, щоб і третю ногу положить; лисичка і ту пустила, да тілько що оп’ять од’їхали, аж щось уже дужче[38] тріснуло. Лисичка закричала: «Ох, лишечко![39] Ти ж мені, братику, зовсім зламаєш санки». — «Ні, лисичко, се я орішо́к розкусив». — «Дай же і мені, бачиш який, що сам їж, а мені і не даєш». — «Нема уже більше, а я б дав». Да і просить оп’ять, щоб пустила положить і послідню ногу. Лисичка і согласилась.
18
Записано в Новогрудском уезде Гродненской губ. учителем Новогрудского училища М. А. Дмитриевым. Записи этой и еще девяти сказок, произведенные Дмитриевым на белорусском языке в середине 60-х годов XIX в. в Новогрудском уезде, он передал Афанасьеву, и они были опубликованы в составе «Народных русских сказок» (см. тексты №№ 26, 126, 134, 181, 210, 281, 287, 344, 346). Записанные им сказки, кроме текстов № 126 и 210, Дмитриев снова напечатал в «Гродненских губернских ведомостях» (1864 г.), а затем в двух своих сборниках — «Опыт собирания песен и сказок крестьян Северо-западного края» (Гродно, 1868) и «Собрание песен, сказок, обрядов и обычаев крестьян Северо-западного края» (Вильно, 1869 — это фактически второе издание «Опыта собирания...», дополненное материалами обрядового фольклора).
31
Сведений о месте записи этой украинской сказки нет.