Тим часом Марлон поспішав виявити гостинність. Незграбно наповнив кришталеві келихи. Себастьян відмовився випити. Тоді Марлон підвівся з крісла і всією велетенською постаттю навис над Себастьяном.
— Я не пам’ятаю зла, — промовив Марлон. — Ви, сеньйоре, мали змогу в цьому пересвідчитись. Мені було добре відомо, що так званого сина з вами немає — він був тоді дуже далеко. І хоч ви разом з ним вчинили державний злочин, я умовив Генерала…
— Який злочин? — насторожено запитав Себастьян.
— Хіба ж не ви зруйнували Чорну фортецю? Вісімсот в’язнів утекли в гори. Сьогодні ми маємо з ними чимало клопоту.
Себастьян стомлено посміхнувся.
— Я не знаю жодного закону, за яким можна засудити блискавку.
— Сьогодні це людина, а не блискавка! Це по-перше. А по-друге… Ви, сеньйоре, блискавкою ніколи не були. На вас повністю поширюються закони нашої держави.
— Уявляю цей суд! — глузував Себастьян. — Старого злидня, що не здатний заробити собі на хліб, судять за гріхи Зевса. Не багато й не мало — всього тільки за розгром фортеці! Без гармат, без снарядів — самими стрілами небесними. Чи не здається вам, що такий суд має виглядати… е-е-е… досить сенсаційно?
В очах Марлона перебіг лихий вогник — мов у хижака, який починає побоюватись власної жертви. У його голосі прозвучала загроза:
— Не кожен суд відбувається при відчинених дверях. Сподіваюсь, вам це відомо.
— Знаю, — спокійно відповів Себастьян. — Але в мене є свідок, який уміє ходити не лише через двері.
Останні слова справили неабияке враження. Мабуть, Марлонові здалося, що зараз упаде стіна і над його головою нависне полум’яна куля. Його обличчя зблідло, пальці швидко забігали по підлокітниках крісла: він завжди щось масажував.
Прибравши спокійного вигляду — а це давалось йому нелегко, — Марлон після тривалої паузи промовив:
— Власне, я запросив вас не для цієї суперечки.
— Запросили чи арештували?
— Ні, ні! Люди, яких я послав, повинні були передати моє запрошення. Звичайно, від імені Генерала. Я тільки виконую його доручення.
Себастьян підвівся, відсунув крісло, зробив крок до виходу.
— Тоді дозвольте покинути палац.
— Ви не бажаєте вислухати того, що радить вам Генерал?
У голосі Марлона знов зазвучала погроза. Але на Себастьяна вона не справила враження.
— Я надто старий. Пізно мені вислуховувати чиїсь поради. Доки я встигну скористатися ними, проб’є моя остання хвилина. Скільки б Генерал не витрачав свою незрівнянну мудрість на отаких, як я, — кладовище мудрішим не стане.
— Всі ми смертні, — буркнув Марлон, остаточно заспокоївшись. — Якщо ви не бажаєте вислухати Генерала… Звичайно, я йому так не доповім… Але, сподіваюсь, зустріч з людиною, яку ви бачили на острові… Прошу трохи зачекати. Я для вас приготував сюрприз.
З цими словами Марлон вийшов. А за кілька хвилин у його розкішному кабінеті з’явився Професор.
Так, це був той самий Професор, який дав земне тіло променевому Едмундо. І хоч ученого звинувачували у нелюдських злочинах, але в душі Себастьяна жила мовчазна подяка. Себастьян гадав, що справжнім батьком Едмундо була саме ця людина. І як батько Професор мав на нього право.
Себастьяна навіть не здивувала поява Професора в Генераловому палаці. Тоді Професор утік з острова на підводному човні. А тепер, коли загинув корабель з місією, Едмундо лишався єдиною істотою, що була створена там, на острові. Звісна річ, Професор його розшукує. Але як вдалося вченому втягнути в ці розшуки Марлона?..
Себастьяна хвилювала сама можливість спілкування з Професором. Що там не кажи, а це незвичайна людина!
Професор стримано привітався й відразу ж запитав:
— Як почуває себе містер Едмундо?
Ніколи в душі Себастьяна не стикалося стільки суперечливих почуттів. І вдячність, і страх, і ненависть. Ненависть прийшла разом зі страхом: адже ця людина прибула сюди задля того, щоб знов зробити Себастьяна самотнім.
Професорові довелося повторити своє запитання. Себастьян сухо відповів:
— Добре.
То була відповідь, яка злітає з уст без участі мозку. Мозок Себастьяна був зайнятий іншим. Старий дивився на елегантно зодягненого Професора, на пасма сивини, що надавала рисам його обличчя витонченості й шляхетності. Думав про людську природу, в яку закладено так багато протиріч. Що переважало в цій людині — зло чи добро?
Колись земна наука використає відкриття Професора. Можливо, ніхто й не знатиме, з якою метою Професор прийшов до цього відкриття. І те, що він хоче спрямувати на недобру мету, колись прислужиться людям для їхнього безсмертя.
Ця думка знов повернула пошану до Професора, і Себастьян відповів на його запитання так, як відповідають лікареві, коли він цікавиться станом здоров’я свого пацієнта:
— Мій хлопчик почуває себе цілком добре.
Професор помітив у погляді Себастьяна щиру довіру. Це було дуже важливо: співбесідника слід підкорити власній волі. Тому Професор і далі говорив тоном лікаря, який має право на повчання та застереження:
— Містер Едмундо повинен жити інакше, ніж звичайні люди. Хоч раз на тиждень йому слід прогулятись у небі. Для нього це необхідно так само, як для нас купання. Занурюючись у воду, ми спілкуємося з іншою сферою життя. Правда, ми ще не вміємо переселятись у дельфінів. Та колись людське «Я» зможе вільно обирати для себе білкову машину. Якщо треба пожити в океані — переселяюсь у дельфіна. Потім знов повертаюсь у власне тіло…
Себастьян слухав Професора, а сам думав: у чому ж тут полягає злочин? Це була велика мрія людська, що грунтується на високих досягненнях науки. Це було те, що дарувало земній людині фізичне безсмертя. Сьогодні разом з тілом помирає і людське «Я». Саме тоді, коли людина досягає розквіту духовних сил, приходять найбільші людські вороги — старіння і смерть. Разом з організмом помирає великий досвід…
— Едмундо часто виходить на прогулянки? — запитав Професор.
Себастьян зрозумів, про які прогулянки йдеться.
— Ні, — винувато відповів старий. — Він хоче врости в наш побут. Едмундо дуже карається тим, що в земному житті почуває себе чужаком. І потім, Рут…
— О-о, розумію! — стримано посміхнувся Професор. — Але ви забуваєте про особливість його організму. Цю машину час від часу треба вимикати. Вона не здатна безперервно носити в собі енергію блискавки. Приведіть до мене Едмундо. Я хочу його обстежити.
Старий мовчав, похмуро оглядаючи носки своїх черевиків. Нарешті сказав:
— Едмундо не захоче прийти до вас.
— Ви повинні його умовити. Адже ж він називає вас батьком.
— В цьому разі він мене не послухає.
Професор нервово заходив по кабінету. Потім спинився біля стіни. Було смішно бачити над його головою парадний портрет Генерала. Всі оті ордени — чого вони варті перед цінностями, якими володіє Професор? Та й саме́ обличчя Генерала було до смішного урочистим. Себастьян добре знав, що в житті ця людина мала зовсім інший вигляд. Але за хвилину Себастьянові довелося побачити, як міняється обличчя Професора, що здавалося йому живим втіленням мудрості. Очі налились кров’ю, нижня щелепа одвисла і ніби посунулася вперед. Нижня губа покрила верхню. Це було неприродно, навіть потворно. Брови тіпалися, пальці стиснулися в кулаки.
— Ви — злодій! — крикнув Професор. — Грабіжник. Едмундо — моя власність. Кожна клітина його організму виліплена міою. Хіба я працював лише задля того, щоб поповнити рід людський іще одним бовдуром? Хіба їх мало на земній кулі? Зрештою, це мій науковий експонат… Поверніть його негайно!..
— Едмундо має власну волю, — спокійно відповів Себастьян. — Якщо він не вважає себе моїм сином…
Професор зареготав:
— Ха-ха-ха! Ви такий батько для Едмундо, як… — він кивнув на портрет Генерала, — як він — володар світу. У мене їх цілий полк, ваших синів. До речі, вам корисно їх побачити. Та ж сама модель, яку я використав для Едмундо… Розумію, ви дуже самотня людина. Але поставте свого Едмундо серед солдатів сеньйора Марлона — і ви не впізнаєте свого сина. То який же це син?.. Едмундо був вашим тоді, коли жив у кисеті. А зараз він мій!..