І сонце… Скільки сонця довкола! Густаво мимоволі посміхається. Сонце не назове його зрадником. Зігріє, приголубить і нагодує.
Трохи заспокоївшись, Густаво глянув униз. І лише зараз помітив, що під ним сіріє висока прямовисна стіна, на якій ніде було сісти навіть натомленій чайці. Внизу немає берегової смужки — море люто вгризалося просто в підніжжя кам’яного громаддя, вимиваючи глибокі печери і таємничі гроти. Спритні рибалки іноді показували їх туристам. Тримаючись за канат, протискували свої човни в глибину гротів. Світло туди потрапляло крізь могутню товщу води — знизу. Тому склепіння протів у сонячну погоду осяяне блакитними одсвітами. Це виглядає велично, навіть казково.
Але Густаво зараз було не до мальовничих гротів. Він потрапив туди, де немає ніякої надії на порятунок. Шалена височінь, а внизу кипить, вирує, піниться морська стихія.
Це був кінець! Густаво, гризучи власні пальці, заревів, як поранений звір. Потім підтягнув тіло Едмундо до отвору і виштовхав його геть. Бачив, як розкинулись руки, мовби хапаючись за повітря. А за мить уже й рук не було видно — летіло щось важке, безформне.
Порачкував назад у темряву. Але добре знав, що ніколи звідси не вийде. І ніхто його тут не розшукає — ні рятівники, ні месники.
VII. Поразка
Тепер випало каятися Одноокому. Природна доброта його душі вельми кепсько прислужилась їхній справі. Педро з двома товаришами все ще обстежував катакомби, але Густаво ніде не було. Отже, він утік. Десь його, мабуть, переховує поліція.
Густаво знав майже всіх докерів, які були об’єднані в таємні загони. Ось-ось почнуться арешти. Штаб не бачив іншого виходу — треба негайно виступати!..
Так почалось повстання. Докерів підтримали заводські робітники та окремі солдатські групи. Навколо генеральського палацу виросли барикади. А Генерал усе ще не вірив, що в його країні можливі якісь заворушення. Він був певен, що піддані сповнені високих почуттів до його державної особи. Хіба ж вони не кидали квітів у ложу Генерала, коли той з’являвся на стадіоні? Хіба ж не відчував Генерал духу єднання з народом, коли у ворота заморських гостей нарешті влітав жаданий м’яч?
Генерал ремствував на Марлона:
— Ви мене обдурили. Я накажу вас повісити.
Марлонові не вперше чути ці погрози. Масажист лише посміхався.
— Повісите через годину. А поки що я сподіваюсь показати вашій світлості таке видовище, якого ще ніхто не бачив.
І справді, незабаром сталося щось неймовірне. На вулиці з’явилась відкрита машина, в кузові якої сиділо не більше дюжини солдатів. По них стріляли звідусюди — із вікон, із під’їздів і особливо з барикад.
Солдати дружно висипали з кузова, розгорнулися в шеренгу і, зайнявши всю вулицю, з примкнутими багнетами рушили на повстанців. Чим ближче підходили до барикад, тим завзятіше строчили по них автомати. Але солдати йшли, мов заворожені. Хтось кинув гранату, вона вибухнула позаду шеренги. Проте жоден із солдатів не впав.
Це нагадувало той стан, коли ти опускаєш ногу, щоб ступити на твердий грунт, але раптом виявляєш, що під тобою порожнеча. Серед повстанців почалась паніка. Та ось на барикадах піднялась кремезна постать, яка покликала в рукопашний. Всі бачили (і бачив Генерал), що вже не один солдат потрапляв під удар багнета. Але солдати чомусь не падали.
Зате вся вулиця була завалена тілами повстанців. А солдатів не меншало. Скільки їх було, стільки й лишилося. Вони методично, незворушно добивали поранених. А коли вулиці та барикади спорожніли, солдати вишикувались у добре злагоджений стрій і, карбуючи крок, зникли за рогом, де стояла їхня машина. По них не було видно, щоб вони почували себе стомленими.
— Віва! Віва! — пискляво вигукував Генерал, що спостерігав цю різню із вікна свого палацу. — Нечувано, геніально!..
І кинувся обіймати Марлона.
Того ж дня у штабі повстанців відбулась сумна нарада.
Одноокий, накинувши на плечі піджак, сидів за незграбним столом. З-під розстебнутого коміра сорочки червоніли бинти. Це він піднявся на барикадах і повів повстанців у рукопашний. Упав одним із перших. Але повстанці не дали його добити — винесли свого командира просто з-під солдатських чобіт.
Хосе та Педро також були поранені. Вони покинули барикади останніми.
— Тут видно руку диявола, — похмуро сказав довгов’язий. — Я ж йому всадив багнет просто в живіт! Ну, думаю, з цим уже покінчено. А він стоїть, не падає. Раптом як вліпить мені прикладом… Добре, що Педро підскочив.
Загомоніли інші:
— Чотири кулі в нього випустив. Який там промах? Бив зблизька — як до столу. Де вже тут промахнутись?
— Ага, не вірили… В горах таке вже було. Небесне воїнство на землі з’явилося.
— Чим це Марлон удостоївся?
— Душу сатані запродав.
Довгов’язий докинув:
— Всі на одне лице. Точнісінько він. Той, що втік. Рідні братці.
— Хто втік? — обурився Хосе. — Не плети, чого не знаєш. Втік Густаво.
— З одного стада овечки. Тепер вовками обернулися. Отож і втекли разом.
— Брехня! — вигукнув Педро. — Едмундо не тікав.
— А де ж він? — криво посміхнувся довгов’язий. — Мухи на крилах винесли?
Всі були стомлені, голодні. Це додавало злості. Рут поставила на стіл тарілки. Їй боляче слухати ці звинувачення. Та не годилося втручатися в розмову. Змушена мовчати.
— А наша господиня… — обернувся до неї один із повстанців. — Що вона скаже? То ж її дружок мене розмалював.
— Не чіпай дитини, — вступився за Рут довгов’язий.
— Дитина? Така дитина здатна стільки лиха накоїти… Сам утік, а її нам підкинув.
Хосе не стерпів — шарпнув за груди кривдника:
— Заткнись, йолопе!..
Одноокий сидів, слухав. Нарешті звернувся до Рут:
— Розкажи все, що знаєш. Не крийся. Розповідай. Де Едмундо?
Рут благально підвела очі на Хосе. Той підбадьорливо хитав головою: мовляв, кажи, не бійся. Але Рут розуміла: що б вона зараз не казала, їй не повірять.
Рація була з нею. Цей невеликий прилад нагадував транзисторний радіоприймач, на який ніхто не звертає уваги. Таких приймачів у повстанців чимало. Прихопили з дому, у вільні хвилини слухали музику.
Едмундо повинен знати, що відбувається в штабі. Та й не тільки в штабі. Рут завбачливо увімкнула рацію ще тоді, коли повернулись перші поранені. Едмундо чув усе. Але вона просила його не лякати людей своєю появою.
Що й казати, нелегко було Едмундо втратити органи дотику і зору. Лише зараз він повністю усвідомив, яка це велика ласка природи — чути, бачити, відчувати! Але те, що відбувалось у світі, який став для нього недосяжним, змусило його забути про власне лихо. Лише тоді, коли один із повстанців образив Рут, він ледве не порушив свою обіцянку. Вже був готовий піднятися грізною полум’яною кулею. Заспокоїв голос Хосе, який вступився за Рут. Тепер Едмундо ждав її наказу. Бо лишалась у нього єдина можливість — бути її полум’яним щитом, захищати від кривди.
А Рут стояла перед Однооким, роздумуючи, як їй пояснити все те, що сталося. Найлегше показати свою владу. Бо якщо влада й сила по суті те ж саме, то ніде на землі не було людини, яка володіла більшою владою, ніж Рут. Варто їй шепнути Едмундо лише одне слівце — й від Генералового палацу залишаться тільки руїни. Але сам Едмундо навчив її не зловживати силою. Бо то велика хвороба земного людства: володарює той, хто здатний краще вбивати й руйнувати. Є інша сила — сила розуму, сила людського духу. І тільки тоді людське життя здобуде повну гармонію, коли не лишиться іншої влади на землі, окрім влади совісті, влади розумного слова.
Так учив Едмундо. І тому Рут почала говорити. Це був екзамен на зрілість. Треба пояснити повстанцям, що життя має різні форми, а не тільки ті, які нам відомі. Якщо людина зрозуміє це, решту пояснити неважко. Тоді Рут розкаже про кораловий острів, про відкриття Професора та про те, чому солдати не падали від куль і багнетових ударів. І нарешті зуміє пояснити, чому всі ті солдати схожі на Едмундо…