У VIII—VII ст. до н. е. розпочиналася Велика грецька колонізація, коли за двісті років Середземне море перетворилося на істинний життєвий простір існування грецької спільноти, яка поширювалася морем і для якої саме Середземномор’я перетворилося на «Ойкумену» — «Заселену, або Відому, землю». Це море стало осердям простору, а розходився він далі — у нетрі узбереж. Протилежний від Еллади кінець моря — Гібралтарська протока, означена Геракловими стовпами, була кінцем Ойкумени. Далі вже була «річка Океан», що периметром оточувала плаский диск землі. На жаль, замало відомо, як уявляли греки «кінець світу» — місце, де уривається наш фізичний простір.
Тодішня географія, починаючи від її «батька» Страбона (64 р. до н. е. — 24), полягала в дійсно буквальному «описі Ойкумени»: де розташовані які країни, якого вони розміру, хто там живе, які їхні звичаї та розташування. Більшою мірою це було «етногеографією» — просторовим описом народів. Це давало широке уявлення про світ для освіченої людини, але набагато практичнішою інструментальною річчю були для мандрівних греків «перипли» — лоції (сучасною морською мовою), навігаційні керівництва з описом узбережжя і портів. І це були справді докладні описи, які могли сягати доволі віддалених місцин, але були вони суто словесними, описовими — без карт.
Одним із див для сучасних дослідників античних географічних знань, як зазначає російський учений А. Подосінов, лишається те, що саме словесного опису тодішнім географам і мандрівникам зазвичай цілком вистачало. Ми не маємо давньогрецьких карт — ні світу, ні принаймні морського торговельного маршруту. Ми знаємо, що карти в давніх греків траплялися, але зрідка і вони не мали практичного застосування.
Західних європейців доби Відродження, які в усьому спиралися на античну спадщину, це вкрай дратувало. Твір іншого визначного географа античності Клавдія Птолемея (87—165) дійшов до них і мав інструкції зі створення карт, а його описи різних земель містили їхні розміри. Людина доби Відродження і Великих географічних відкриттів прагнула візуалізації, і тому «Географія» Птолемея друкувалася вже з картами, які довгий час вважалися античними. Але це було вже хоч і вдалим, проте таки доопрацюванням класики, здійсненим у XIV—XV ст.
І тут варто було б сподіватися на вкрай практичних римлян, величезна імперія яких вочевидь потребувала (як на наш погляд) власних карт. Імператор мусив орієнтуватися, де розташована яка провінція та звідки загрожує зовнішній ворог, полководці — куди рухатися у своїх походах, намісники провінцій мали знати свої межі та краї ближчих варварів, чиновники й посланці — шляхові маршрути. Римляни, знаючи всі здобутки грецьких учених, мали симпатію до практичної, літературно-цікавої, навчальної географії всупереч «науковій», яка сприймалася надто абстрактно. Римляни також займалися «описом Ойкумени», яка передавалася латиною як orbis terrae або terrum — буквально «коло земель», але в них не було практичної мотивації намалювати круглу землю (ідея її сферичності була їм відома), оскільки Римська імперія і була тою «Ойкуменою сучасності». Вони повторювали у своїх уявленнях плаский диск, поділений річками та морями на три частини — Європу, Азію й Африку та оточений хвилями Океану. Тому щодо римських географічних уявлень учені пишуть про їх «хорографічність». Хорографія (також грецьке слово) — це опис відомих країн і земель, а географія — це опис усієї землі. Але «уся земля» — це надто абстрактне поняття, у той час як «відомі землі» — практичне. Римська ментальність не вбачала необхідності в описі чи умоглядній реконструкції вигляду невідомих земель, континентів чи навіть земної кулі. Такі спроби вважалися безглуздими фантазіями.
За доби античності північною межею східної Європи вважався Льодовитий океан, якого, швидше за все, ніхто з греків та римлян безпосередньо не бачив, але його існування виходило з постулату про те, що Океан оточує земний диск з усіх боків. Східна межа визначалася традиційним уявленням про межу між Європою й Азією по річці Танаїс (Дон), Меотійських болотах (Азовське море) та Боспору Кіммерійському (Керченська протока). З півдня, зрозуміло, вирували хвилі Понту Евксинського (Чорного моря). Великі річки нашого краю — Борисфен (Дніпро), Танаїс (Дон), Гіпаніс (Південний Буг) — або витікали із внутрішніх озер (за Геродотом), або стікали зі схилів північних Ріфейських гір, які простягалися у широтному напрямі (за Арістотелем). Реальна північ східної Європи не має гірських масивів, тож вважається, що Ріфейські гори — результат викривлених уявлень про далекий Урал. За Ріфейськими горами лежала область вічного холоду — Птерофорон. Як писав Пліній Старший (23/24 — 79), «ця частина світу знедолена самою природою, сповнена густим мороком і піддана дії страшного холоду і льодовому віянню Аквілону». Аквілон — це північно-східний холодний вітер, який мусив мати свою батьківщину. То ж ми перебуваємо десь у краях виходу Аквілону.
Якоїсь суттєвої цивілізаційної відмінності між Західною Європою і Східною у римські часи не існувало, оскільки тоді Європа поділялася на римський Південь і варварську Північ, відокремлені укріпленнями римського кордону — лімесу, що простягався від гір Шотландії до нижнього Дунаю. Єдиною помітною різницею можна вважати засади грецької традиції про «великі варварські народи», з котрих захід Європи опановували кельти, а схід — скіфи. Але часи змінилися і за нової ери римляни вже мали справу переважно з германцями в лісовій смузі та сарматами в степовій. Кельти були упокорені та успішно романізувалися, а скіфи були витіснені сарматами з Великого Степу до Криму. Відповідно, на «ментальній карті» з’являються «Германія» та «Сарматія», і римський автор Тацит (56—117), описуючи купу варварських племен Півночі, намагався їх механічно або за способом життя віднести чи то до германців, чи то до сарматів, хоча реально це могли бути і германські, і кельтські, і праслов’янські, і фінські народи. Втім, саме «Скіфія» та «Сарматія» залишаються узагальненим іменем для східної Європи на чимало століть.
У подальшій географічній та картографічній традиції терени майбутньої України будуть часто називатися Скіфією або Сарматією «Європейською», оскільки володіння кочових варварів губилися на сході в невідомих глибинах Азії (відповідно, існували й «Азійські» Скіфія і Сарматія). Що ж до античних часів, то частіше вживалося поняття Scithia inferior, тобто Скіфія нижня, у значенні «ближча»; так само як невдовзі будуть писати Германія нижня (ближча) та Верхня (дальша). Про поширення на наші терени назви «Скіфія» згадує і набагато пізніший Нестор-літописець: «І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і в’ятичі, і хорвати. Дуліби ж тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі [й] тиверці сиділи по [другому] Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх і до сьогодні. Через те називали їх греки „Велика Скіфія“».
Але що ж дійшло до нас з античних «візуалізацій» наших країв? Першим слід назвати фрагмент карти Чорного моря, намальований на легіонерському щиті з фортеці Дура Европос на середньому Євфраті (сучасне місто Калат ес-Саліхія, Сирія), що належить до III ст. н. е. Приємно, що це взагалі єдина незаперечно автентична мапа, яка дійшла від доби античності, — і на ній є українські терени. Її знайшла 1923 р. експедиція бельгійського археолога Франсуа Кюмона на місці казарми вояків XX когорти пальмірських лучників. Захищали вони цю ділянку кордону Риму з сасанідською Персією в 230— 256 рр., перед тим як місто було залишено. Намальовано карту на пергаменті (телячій шкурі), яким був обтягнутий парадний легіонерський щит. Збереглася вона не вся — лише добряче зіпсований фрагмент. На ньому зображено у вигляді слабко вигнутої лінії частину північного та східного чорноморського узбережжя, на якій грецькою мовою надписано назви міст від Одессоса (у сучасній Болгарії) до Трапезунта (у сучасній Туреччині). У нашому розумінні — це схема шляху від пункту до пункту морем. У греків це називалося «перипл», у римлян — «ітинерарій». Насправді скористатися цією схемою для мандрівки було б украй важко, оскільки вона надто схематична й фактично не дає інформації про форму узбережжя: так, кримські топоніми на карті вказані, але самого Кримського півострова немає. Це просто схематичне зображення і перерахування найголовніших міст і річок уздовж узбережжя із заходу на схід. До наших країв, за цією картою, належать: Данубіс (Дунай), Тіра (грецьке місто на Дністрі), Борисфен (або річка Дніпро, або один із варіантів назви Ольвії), Херсонес (на території сучасного Севастополя), Трапезус (гірське пасмо Чатир-Даг у Криму) та Ардабда (сучасна Феодосія).