Відновлення автономії також відбулося ще за радянських часів. 12 листопада 1990 р. Кримська облрада ухвалила декларацію про державний та правовий статус півострова, в якій заперечила легітимність указу та закону про ліквідацію автономії та оголосила про її відновлення шляхом референдуму. Перший у Радянському Союзі референдум відбувся 20 січня 1991 р., на якому більшість кримчан підтримали повернення автономного статусу. 12 лютого законом ВР УРСР Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка була відновлена. Пізніше 54 % кримчан підтримали незалежність України.
Крим у незалежній Україні
У лютому 1992 р. місцева влада перейменувала КрАРСР у Республіку Крим, в квітні-червні того ж року Верховна Рада визнала її під такою назвою автономією в складі України. 1994 р. в Криму з’явився свій президент, півострів перетворився на центр проросійського сепаратизму. Восени парламент офіційно затвердив назву півострова — Автономна Республіка Крим (АРК), а навесні 1995 р. скасував кримську конституцію, що діяла з 1992 р.
Восени 1995 р. в Криму з’явилася ще одна конституція, що вже не передбачала існування посади президента, через рік вона була затверджена українським парламентом, а 1998 р. ухвалена остання конституція АРК, яка формально є чинною і сьогодні.
Після Революції Гідності кримська влада відмовилася визнавати легітимність нового українського уряду. 23 лютого в Севастополі був обраний перший «народний мер», 27 лютого будинки центральних органів кримської влади були захоплені російськими військовими. Під їхнім «захистом» кримські депутати призначили нового «Голову Ради Міністрів АРК», не визнаного в Києві, і проголосили 11 березня декларацію про незалежність Криму і Севастополя. У відповідь 15 березня Верховна Рада розпустила кримський парламент.
Та проте наступного дня відбувся псевдореферендум, за «результатами» якого Крим був визнаний Росією незалежним. Протягом 18—21 березня півострів був юридично інкорпорований до складу Російської Федерації. 27 березня Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію 68/262, в якій було зазначено, що референдум не має законної чинності. За ухвалення резолюції проголосували 100 держав, проти проголосувало 11.
На сьогодні зберігається ситуація, про яку російська Вікіпедія нагадує читачам, що переглядають будь-яку статтю, пов’язану з Кримом: «[Це] розташовано на території Кримського півострова, більша частина якого є об’єктом територіальної суперечки між Росією та Україною. Відповідно до адміністративно-територіального поділу Російської Федерації, що фактично контролює Крим, на його території розташовуються суб’єкти федерації Республіка Крим і місто федерального значення Севастополь. Згідно з адміністративно-територіальним поділом України, на території Криму розташовані Автономна Республіка Крим і місто зі спеціальним статусом Севастополь, які входять до складу України».
Українські територіальні та національно-державні символи
Формування поняття «національних символів» і затвердження національних чи державних прапорів, гербів і гімнів для більшості сучасних держав (зокрема, й таких, як Німеччина, Італія, Франція чи США) припадає лише на період XIX—XX ст. Поява таких символів переважно тісно пов’язана з національно-визвольними рухами та державотворчими процесами. Проте немає жодних єдиних правил, за якими формуються національні символи. Вибір самих атрибутів індивідуальний у кожному окремому випадку: іноді з апеляцією до історичної традиції давніх форм державності, іноді за основу беруться традиції активнішого регіону, в якому ініціювався процес національного відродження, іноді на це впливають певні культурні, політичні, релігійні чи природні особливості.
Для формування українських національно-державних символів основною стала історична традиція, яка спиралася на знакову систему Давньої Русі та територіальну геральдику українських земель, а також сучасна інтерпретація цих атрибутів.
Упродовж століть людську діяльність повсякчас супроводили різноманітні символи, які відображали основні мотиви різних видів життєдіяльності (полювання, скотарство, землеробство тощо), означали владу, уособлювали тотеми чи інші об’єкти вірувань і поклонінь тощо. Вони з’являлися в усіх народів на стадії родового патріархального устрою також для позначення власності, що належить родові, а з виникненням приватної власності — окремим родинам. Здавна різні народи використовували під час військових змагань певні символи, що мали вказувати місце збору воїнів. Найчастіше це був шматок тканини, прикріплений до списа, що згодом утрадиційнився як стяг чи прапор. На князівських стягах давніх слов’ян імовірно зображували поганських богів, тотемні знаки, а після прийняття християнства — Ісуса Христа, різних святих, хрест[110]. Певного поширення набули й прийшлі етнічні символи, які, проте, не отримали свого втілення в геральдичних знаках[111]. Поняття «герб» як лаконічний графічний малюнок, що має певне символічне значення та скомпонований за встановленими правилами, виникло в Західній Європі в XI—XII ст. у період хрестових походів. Хоча про причини появи таких знаків ще й досі ведуться дискусії та існують різні думки, однак тоді постала й геральдика — мистецтво герботворення і водночас наука, що регулює основні принципи складання і використовування гербів. Поступово сформувалося кілька різновидів гербів, зокрема й земельні — окремих земель або адміністративних територій, а згодом — і цілих державних утворень.
Очевидно, що на сучасних українських землях раніше теж функціонували різні знакові системи: і в античні часи[112], й особливо в період Давньої Русі[113]. Зрештою, на формування традиційних українських символів значний вплив мали не лише місцеві, але й привнесені знаки — передовсім емблематика народів степу, варягів, візантійської культури. Окремою темою є знаки Рюриковичів — двозуби та тризуби, які виконували функцію княжих символів. Хоча ця проблема й має значну літературу[114], але ще не можна однозначно сказати, що всі питання про походження, семантику та призначення таких символів остаточно з’ясовані. Проте знаки Рюриковичів ще не були класичними гербами — ні родовими, ні земельними. А про появу на українських землях перших гербів саме як постійних знаків можемо говорити лише з XIII ст.
Протягом останніх 25 років вдалося провести ґрунтовні дослідження історії становлення національних символів, виявити в архівах і музеях багато невідомих раніше матеріалів, спростувати окремі неточності, які з’явилися через брак доступу до цих матеріалів за радянських часів.
Символи Руського королівства
Поява та становлення символів у Руському королівстві (Галицько-Волинській державі) ще залишаються не до кінця з’ясованими. Причиною цього є досить слабка джерельна база як наслідок свідомого й несвідомого нищення тогочасних пам’яток. Особливий інтерес викликає те, які знаки використовувалися королем Данилом Романовичем (правив Галицько-Волинським князівством у 1238—1264 рр.). Виявлені в XIX ст. два типи печаток на княжих грамотах, що можна вважати радше щасливою випадковістю, дають змогу стверджувати існування постійної геральдичної традиції в Руському королівстві вже на початку XIV ст. Різні символи й раніше використовувалися як на західноукраїнських, так і на сусідніх землях. Але немає достатньо точних даних про зміст цих знаків, котрі дуже часто функціонували тільки протягом короткого періоду, а потім їх замінював новий символ. Тобто вони ще не мали притаманної гербам постійності.
Хроніки та літописи доволі часто подають відомості про використання різних прапорів. Скажімо, Я. Длуґош описує під 1209 р. епізод, коли русини в бою біля Галича захопили польську хоругву, підняли її вгору, а поляків, що збіглися до неї, знищили[115]. Галицько-Волинський літопис повідомляє про облогу 1229 р. Данилом і Васильком Романовичами разом із Конрадом Мазовецьким міста Каліша, коли міщани дорікали Конраду: «Якщо руська хоругва стане на заборолах, то кому честь учиниш? Чи не обом Романовичам?»[116] Після придушення смути в Галичі 1238 р. Данило на знак перемоги поставив на Німецьких воротах свою хоругву[117]. Проте жодних відомостей про вигляд цих прапорів джерела не подають.
110
111
112
Див. зокрема:
113
114
Див. зокрема:
115