Нічого. Я досі вільний.
Хоч яка моя свобода! Мене охопив відчай. Я справді вільний, вільний залізти на дах, вільний тремтіти та пітніти там, вільний крутитися як муха в окропі, поки мене не знайдуть.
Якоїсь миті прокинувся жаль до себе. Тоді я встав і ляснув себе, немов паршивого пса, відчуваючи, як наростає лють.
— Ти, визначний злочинцю, — прошепотів, щоб переконатися, що почую. — Кримінального життя закортіло? І перше, що ти вчинив, це дав здати себе цьому ідіотові, цьому довбаному Джеку-різнику? Це тобі наука, Джиме. Може, колись скористаєшся нею на практиці. Завжди контролюй власне оточення, свої тили. Продумуй усі можливості. Май на увазі, кретин може прокинутися. Треба було підкупити Віллі чи ще якось гарантувати його міцний сон. Запам’ятай цей урок, озирнися та швидше вибирайся із цього лайна як знаєш.
Особливо перебирати не доводилося. Якщо охоронці відчинять люк і вилізуть нагору, вони одразу знайдуть мене. Чи є тут де сховатися? Можна було якийсь час перебути на вершечку бака для води, але в разі ретельних пошуків неодмінно дивитимуться і там. Спуститися неушкодженим із високих стін нереально, тож такий план давав хоч слабку надію. Спробуємо.
Це було нелегко. Бак виготовлений із суцільного шматка металу, до вершечка не дістанеш. Але я мав це зробити. Позадкував, розбігся, стрибнув, відчув, як пальці зачепилися за край. Дряпався вгору, але рука зісковзнула, і я важко гепнувся на дах. Здавалося, звук падіння чула вся в’язниця. Залишалося тільки сподіватися, що піді мною порожня камера, а не коридор. «Годі сподіватися, треба намагатися, Джиме», — підбадьорив сам себе й додав кілька міцних словечок для підняття бойового духу. Мені треба добутися туди!
Цього разу я відступив аж до парапету, затримав дихання після глибокого вдиху. Пішов! Біжи, швидко, правильна дистанція — стрибай!
Правою рукою зачепився за край. Схопився та видихнув. Потім підняв ліву руку, витягнув її, роздираючи шкіру та набиваючи синці об твердий метал, і нарешті затягнув себе на вершечок бака.
Я лежав на бакові, надсадно сапаючи, і споглядав мертву пташку неподалік мого обличчя, її одне, трохи розплющене, око ніби підморгувало мені. Я вже хотів викинути її геть, коли зачув, як відчинився люк на дах.
— Ану, підштовхни мене! Я застряг!
Із важкого сопіння та рохкання, що розляглися по тому, я зрозумів: це один із тих огрядних охоронців, яких бачив на поверсі внизу. Посилення сопіння та рохкання ознаменувало прибуття його не менш тлустого напарника.
— Не знаю, що тут робити, — скиглив перший прибулий.
— Я знаю, — твердо відповів другий. — Ми виконуємо наказ, це ще нікому не зашкодило.
— Але люк зачинений.
— Як і двері камери, з якої він вибрався. Дивись навколо уважно.
Важкі кроки обійшли дах навколо, потім повернулися.
— Його тут немає. Тут навіть немає, де сховатися. Він не висить, тримаючись за край даху, я перевіряв.
— Є ще одне місце, яке ми не оглядали.
Я відчув, як їхні очі пропікають метал і дивляться на мене. Серце знову шалено закалатало. У відчаї вхопився за іржавий метал, дослухаючись до кроків, які наближалися.
— Він не міг туди залізти. Надто високо. Мені не вдається і дотягнутися до верхнього краю.
— Ти й до власних шнурків не дотягнешся. Іди, підсадиш мене. Якщо я вилізу на тебе, то зможу схопитися за ребро. Все, що треба, — це кинути один погляд. Лиш один-єдиний.
Він навіть не здогадувався, наскільки має рацію. Лиш один погляд. Я не міг зарадити невідворотному. Млявість поразки затопила мене. Я лежав там, слухаючи їхні прокльони та пирхання. Шкряботіння поближчало, і десь за фут від мене з’явилася велетенська рука, що трималася за край даху. Очевидно, спрацювали інстинкти, бо, присягаюсь, у мене не було жодного свідомого задуму. Моя рука згребла мертву пташку й поклала її на край, біля пальців, що за мить ухопили її.
Наслідки цього вчинку перевершили всі очікування. Пташка зникла, як і рука, це супроводжувалося вигуками, шкряботінням і двома гучними глухими ударами.
— Що ж ти робиш?
— Я схопив цю гидоту. О-о-о, моя щиколотка, здається, зламана.
— Перевір, чи можеш ти на неї ступати. Хапайся за моє плече. Спирайся на іншу ногу. Ось так.
Із галасом і шумом охоронці вилазили через люк назад, а я зітхнув із полегшенням. Вони можуть незабаром повернутися (не варто ігнорувати таку ймовірність), але перший раунд я виграв. Спливали секунди, потім хвилини, доки я усвідомив, що виграв і другий раунд. На даху більше не шукали. Сирени вимкнули, а метушня тривала внизу, на ґанку. Там лунали вигуки та грюкання дверей, ревіли мотори, автомобілі вирушали в нічну темряву. Не так швидко по тому почали вимикати світло. Перша хвиля пошуків минула. Я задрімав, але різко змусив себе прокинутися.