Із такою логікою важко не погодитися. Я переліз через парапет і взявся за верхнє простирадло. Стінгер несподівано сердечно потис мою руку. Я почав спускатися.
Це було нелегко. У мене й так утомилися руки, та ще й тканина простирадел така, що її важко схопити. Я злазив так швидко, як тільки міг, бо сили майже вичерпалися.
Нарешті мої ноги повисли у повітрі — я досяг кінця мотузки. Жорстка бруківка в’язничного подвір’я здавалася внизу такою далекою. Відпустити мотузку було надто важко чи, можливо, надто легко. Просто сил тримати її більше не ставало. Я розчепив пальці та відчув удар.
Покотився, сів на землю, важко дихаючи. Вдалося. Високо вгорі я бачив силует Стінгера, який злазив мотузкою, перебираючи руками. За секунду він був на землі біля мене, приземлившись легко, як кіт, і допоміг мені підвестися. Він підтримував мене, поки ми дійшли до воріт. Мої пальці тремтіли, тому я не міг відчинити замок. Ми такі помітні тут, на світлі, тож якщо хтось із охорони надумав би визирнути у вікно, нас неодмінно впіймали б…
Я довго шпортався із замком, затамувавши подих, потім вирішив заспокоїтися та спробувати ще раз, повільно й обережно намацуючи всі канавки, повертаючи та проштовхуючи. Я зміг із ним упоратись, і ми зникли за дверима. Стінгер тихо зачинив за нами ворота, потім розвернувся та побіг у нічну темряву. Я не відставав від нього ні на крок.
Ми вільні!
Розділ 5
— Чекай! — покликав я Стінгера, коли той звернув з дороги. — Не туди. У мене є план. Я розробив його ще до того, як мене посадили.
Він сповільнився, вагаючись, обмірковуючи мої слова:
— А ти завбачливий малий. То як нам учинити?
— Нам треба замести сліди, щоб вони не нагнали нас із роботами-шукачами. Сюди.
Ми зійшли з дороги, попростували травою вниз до найближчого струмка. Струмок неглибокий, але крижаний, тож я не міг стримати тремтіння, коли ми ступили у воду. Недалеко проходила головна магістраль, і ми попрямували туди, пригинаючись, як повз нас проїжджав транспорт. Якусь хвилину не було видно жодної машини.
— Зараз! — скомандував я. — Через дорогу, а по тому назад, ступаючи просто по своїх слідах.
Стінгер виконав вказівку, повернувшись зі мною до струмка, назад у крижану воду.
— Це розумно, — погодився він. — Пошук знайде, де ми зайшли у воду, де ми вийшли з неї, простежить нас до дороги. Потім вони подумають, що нас підібрала якась машина. Що далі?
— Ми підемо струмком до найближчої ферми, найімовірніше ферми свинобразів…
— Нізащо. Я їх ненавиджу. Один із них поранив мене у дитинстві.
— У нас немає вибору. Якщо не вчинимо так, нас знайдуть іще до світанку. Теж не можу сказати, що обожнюю цих свинтусів, але я виріс на фермі, тож знаю, як з ними поводитися. Тепер рухаймося, бо наші ноги зараз замерзнуть.
Катування холодом тривало дуже довго, я не припиняв тремтіти. Але нічого не залишалося, крім рухатися вперед. Мої зуби цокотіли, як кастаньєти, коли ми опинилися в маленькому потічкові, що біг через поле, вливаючись у струмок, де ми баблялися зараз. Зорі блякнули; незабаром світанок.
— Прийшли — повідомив я. — Саме цей струмок нам потрібен. Оте надрубане дерево — мій орієнтир. Іди за мною, ми вже близько.
Я потягнувся, відламав суху гілку над головою та продовжив вести нас уперед. Ми брели струмком, поки не дійшли до високого паркану під напругою. За допомогою гілки я підняв сітку паркана знизу й дав змогу Стінгерові пролізти досередини. Потім він зробив те саме для мене. Щойно я звівся на ноги, з боку дубового гаю поблизу почувся знайомий шурхіт велетенських голок. Гігантська темна пляма відділилася від дерева та рушила на нас. Я забрав гілку у Стінгера й тихенько покликав:
— Сооооо, сіііііі, сюди, сюди, свинко.
Під кабаном, який наближався, стугоніла земля. Стінгер позаду бурчав собі під ніс чи то молитви, чи то прокльони, чи те й те воднораз. Я знову покликав, і велетенське створіння підійшло впритул. Красунчик вагою з тонну тупився в мене маленькими червоними очима. Я ступив крок уперед, повільно підняв гілку. Було чути, як Стінгер стогне від страху. Кабан завмер, коли я тицьнув палицею йому біля вуха, розгорнув довгі голки та почав старанно чухати.
— Що ти робиш? Воно вб’є тебе, — скиглив Стінгер.
— Звісно, що ні, — запевнив я, чухаючи ще старанніше. — Ти лишень послухай!
Свинобраз із напівзаплющеними від задоволення очима щасливо рохкав.
— Я добре знаю цих свинок. У них під голками паразити, яких вони не можуть дістати, тому й обожнюють, коли їх чухають. Дай іще почухаю інше вухо (у них між вухами особливо свербить), тоді можемо йти.