Радий буду розповісти. Щоб зрозуміти мої мотиви, вам треба знати про життя на цій планеті — про моє тут життя. Дозвольте пояснити.
Планету Біт О’Хевен знайшла десь із тисячу років тому одна екзотична релігійна секта, від якої сьогодні, на щастя, не залишилося і сліду. Вони прилетіли сюди з іншої планети за назвою чи то Багно, чи то Земля; ще кажуть, усе людство походить звідти, але щось я сумніваюся.
У будь-якому разі, починалося все не надто весело. Перші поселенці гарували тяжко, занадто тяжко; ця планета, скажу я вам, місце для відпочинку нікудишнє. Тепер учителі в школі люблять нагадувати нам про ту самовіддану працю, особливо коли говорять про зіпсутість нинішньої молоді. Ми ледве стримуємося, щоб не відповісти їм, що вони, мабуть, самі зіпсовані, бо за останню тисячу років на цій бісовій планеті не змінилося нічого.
На початку, звісно, це скидалося на каторгу. Флора на планеті — справдешня отрута для людського організму. А треба ж було розчистити місце для вирощування їстівних культур. Фауна тут не краща: суціль зуби та кігті. І ще скажений норов. Настільки скажений, що корови й вівці мали тоді рекордно коротку тривалість життя. Нарешті маніпуляції з генами дали результат, і сюди надіслали першого свинобраза. Уявіть, якщо зможете, уява для цього потрібна неабияка: кабан вагою з тонну, з гострими іклами та мінливим настроєм. Уже досить страшно. А ще домалюйте цьому створінню довгі голки, як у чортового дикобраза. Хоч як це дивно звучить, але план спрацював; відтоді наші ферми розводять свинобразів у неймовірних кількостях. А свинобразівська шинка Біт О’Хевен відома в усій галактиці.
Але не можна сказати, що вся галактика квапиться відвідати наше свиняче королівство. Я тут виріс, тому знаю. Це місце настільки нудне, що засинають навіть свинобрази.
Дивує лише те, що, здається, тільки я один це помічаю. Мене тут вважають несповна розуму. Моя матуся все сподівалася, що я переросту, і палила голки свинобраза у мене в кімнаті (такий народний засіб проти божевілля). Батько боявся, що це перші симптоми шизофренії, і тягав мене до лікаря раз на рік. Лікар нічого й не знаходив, але припускав: може, це в мене від перших поселенців, такий собі атавізм. Але то було давно. Я не обтяжений батьківською увагою з п’ятнадцяти років, відтоді як татуньо вигнав мене з дому. Нещастя трапилося тоді, як після обшуку моїх кишень він виявив, що в мене грошей більше, ніж у нього. Матуся палко погодилася з ним і навіть люб’язно відчинила переді мною двері. Я думаю, вони втішилися з того, що позбулися мене. Таке дитя — то, напевно, найбільше випробовування в їхньому безжурному телячому житті.
Що про все це думаю я? Думаю, що бути вигнанцем інколи до біса самотньо. А ще думаю, що в мене не було іншого виходу. Таке життя має свої проблеми, але ці проблеми можна вирішити.
От наприклад, одна з проблем, з якою я здужав впоратися самостійно: у дитинстві мене постійно гамселили старші діти. Це почалося невдовзі по тому, як я пішов до школи. Я припустився помилки, коли показав, що кмітливіший за них. Отут пішло-поїхало. Здавалося, всі шкільні забіяки вишикувалися в чергу, щоб мене віддухопелити. Я розірвав блудне коло фізичних екзекуцій, умовивши нашого вчителя фізкультури дати мені кілька уроків рукопашного бою. Перед тим як відповідати кривдникам, я терпляче чекав, доки справді чогось навчуся. Зате потім пожинав плоди своїх вольових зусиль, давши прочухана трьом найзапеклішим хуліганам по черзі. Можу вас запевнити: вся довколишня малеча стала моїми палкими шанувальниками після того, як на їхніх очах я вигнав із району шістьох найгірших забіяк. Дітвора переповідала цю історію мільйон разів! Як я й казав, можна не тільки вирішити проблеми, а й отримати при цьому неабияке задоволення.
Де я взяв гроші, щоб заплатити вчителеві? Не від татка. Мені щотижня виділяли три бакси. Цього достатньо, щоб купити два пакунки шипучок і маленьку шоколадку з якимось наповнювачем. Нужда, а не жадібність, дала мені перший урок економіки: купуй дешево, продавай дорого, а виторг залишай собі.
Звичайно, я нічого не міг придбати без капіталу, тож за перший товар довелося не платити зовсім. Діти крадуть у магазинах. Усі проходять через це, хоч із більшості таку схильність вибивають ременем, щойно спіймають на гарячому. Я бачив сльози невдач у цій справі, тож вирішив провести огляд магазину, дібрати час і місце, перед тим як спробувати себе в амплуа дрібного злочинця.
Правило перше — тримайся подалі від приватних підприємців. Вони знають свій товар і дуже зацікавлені в його збереженні недоторканим. Тож краще скуповуватися у великих торговельних центрах. Усе, чим там треба перейматися, — це охоронці та сигналізація. Обережно дослідивши, як воно все працює, можна розробити свою стратегію й обдурити систему.