Це, звичайно, не може бути поясненням, чому я вирішив сьогодні, у свій день народження, пограбувати банк. І бути спійманим.
Поліціянти нарешті зламали двері й увалилися всередину. Я звів руки над головою та приготувався зустрічати їх найщирішою посмішкою. День народження — то найвагоміша причина. Мій сімнадцятий день народження. Сімнадцять років — це дуже важливий етап для молодої людини на Біт О’Хевен.
Розділ 2
Суддя нахилився вперед і співчутливо зміряв мене поглядом.
— А тепер, Джиме, розкажи-но, для чого ця вистава?
У судді Ніксона був літній будиночок неподалік нашої ферми, я частенько навідував його наймолодшого сина, тож суддя знав мене.
— Моє ім’я Джеймс ді Ґріз, алкоголіку пропащий. Нічого тут панібратство розводити.
Можете уявити, як він почервонів. Його величезний ніс роздувся, як лижний трамплін.
— Ти у мене навчишся чемності в залі суду. Тобі загрожує серйозне покарання, тому краще припни язика. Я домовився з Арнольдом Фортеск’ю, громадським захисником, щоб він став твоїм адвокатом…
— Я не потребую адвоката, а особливо захисту ще одного синього бухля, який квасив так довго, що вже немає жодної живої душі на світі, яка бачила б його тверезим.
Сміх прокотився серед публіки, і це розлютило суддю ще дужче.
— Порядок у залі суду! — проревів він і так угатив молотком, що зламав держак.
Суддя пожбурив цурпалок через кімнату та сердито вирячився на мене.
— Ти випробовуєш терпіння суду. Захисника Фортеск’ю призначено…
— Ну, я його точно не призначав. Хай собі йде назад до бару «Мунейс». Там йому буде набагато краще. Я визнаю свою вину за всіма пунктами та покладаюся на милосердя цього немилосердного суду.
Суддя важко перевів подих, тож я вирішив трохи збавити оберти, щоб у його голові щось там раптом не луснуло. У такому разі його замінять і вся ця тяганина почнеться спочатку.
— Даруйте мені, пане суддя, — я схилив голову, щоб приховати непрохану усмішку, — але я завинив і мушу спокутувати.
— Що ж, це вже більше схоже на тебе, Джиме. Ти завжди був розумним хлопцем, і мені шкода дивитися, як ти себе марнуєш. Ти відбудеш у Юнацькій виправній колонії термін, не більший, ніж…
— Вибачте, ваша честь, — перервав я, — це неможливо. Якби ж я вчинив злочин тиждень чи місяць тому. Але закон непохитний, і мені не уникнути покарання. Сьогодні мій день народження. Мені вже сімнадцять років.
Це його зупинило. Охоронці терпляче чекали, поки він перевірить інформацію в комп’ютері. Репортер із «Вісника Біт О’Хевен» тим часом теж щось вистукував на клавішах портативного термінала (мабуть, уже настрочив цілу історію).
Суддя не загаявся з пошуком відповіді. Він сумно зітхнув.
— Що ж, це правда. За записами, тобі сьогодні виповнилося сімнадцять, і ти вже повнолітній. Ти більше не підліток, тож маєш бути покараний, як дорослий. Тобі загрожує тюремне ув’язнення, але я не можу цього дозволити. Уперше вчинений злочин, юний вік злочинця, визнання провини… Це дає підстави зробити виняток і призупинити справу… Таке моє рішення…
Останнє, що я хотів зараз почути, — це таке рішення. План зазнав невдачі. Було вчинено злочин. Я його вчинив. Мій крик заглушив слова судді. Волаючи, я сторчголов стрибнув із місця для підсудних, покотився підлогою й опинився на іншому боці кімнати ще до того, як моя вражена аудиторія встигла хоч поворухнутися.
— Ти більше не писатимеш свої брехні про мене, продажна шкуро! — репетував я, вихоплюючи термінал із рук репортера та щосили жбурляючи його на підлогу. Пристрій, який коштував шість сотень баксів, перетворився на купу металобрухту. Я гарцював навколо ошелешеного репортера, ухилявся від полісмена, який кинувся йому на допомогу, намагався вирватись. Він іще тримав мене, коли я зацідив бідолашному охоронцеві правопорядку ногою в живіт.
Тоді я, напевно, міг утекти, але втеча не входила у мої плани. Я незграбно сіпав ручку дверей, поки хтось схопив мене ззаду, і боровся доти, доки мене не скрутили.