Розділ 3
Сніданок був не кращим і не гіршим за ту їжу, яку доводилося готувати собі самому. Я автоматично ковтав якусь ріденьку мазанину, запиваючи слабким кактусовим чаєм. Водночас уважно роздивлявся столи довкола. У кімнаті перебувало щось із тридцятеро в’язнів. Мій погляд ковзав від одного до іншого, а почуття відчаю наростало.
По-перше, більшість в’язнів мали такий самий порожній погляд чистої дурості, як мій шановний співкамерник. Добре, треба взяти до уваги, що до кримінального світу належать і ці помилки природи. Але ж мусило бути щось іще! Я сподівався.
По-друге, всі тут достатньо молоді, ніхто не старший за двадцять із хвостиком. Що, старих кримінальників уже немає? Чи нахили до злочинної діяльності соціальні служби виявляють і виправляють замолоду? Але мусив би залишитися хоч хтось із старих. Мусив. Мене трохи втішила ця думка. Усі ці в’язні — невдахи, це ясно як Божий день, невдахи без достатньої кваліфікації у своєму фахові.
Зрозуміло і дитині: профі не сиділи б у тюрязі. Вони — жалюгідні покидьки суспільства, не спроможні допомогти навіть самим собі. Але мені вони, гадаю, допоможуть.
Коли ці «злочинці» не здатні мене нічого навчити, то хоч виведуть на тих, хто здатен. Тут я можу натрапити на слід злочинців-професіоналів, які досі на волі. Це те, що я вирішив зробити. Потоваришувати з лузерами й отримати від них потрібну інформацію. Не все ще втрачено.
Пішло небагато часу на те, щоб визначити найкращих у цій купі сміття. Невелика група оточила неповороткого молодика зі зламаним носом і пошрамованим обличчям (здається, навіть охорона його побоювалася). Під час тренування надворі після ленчу він бундючно походжав туди й сюди, а інші розчищали простір довкола нього.
— Хто то? — запитав я Віллі, який тулився біля мене на лаві, старанно колупаючись у носі.
Віллі розгублено закліпав очима, доки второпав, про кого це я. Потім перелякано замахав руками:
— Стережись його, він дуже небезпечний. Мені говорили, Стінгер — убивця. Напевно, так воно і є. Він чемпіон із бійок у багні. Краще триматися від нього подалі.
Уже цікаво. Я чув про бійки у багні, але завжди жив надто близько до міста, щоб побачити, як це відбувається. У нас годі сподіватися на щось подібне — кругом повно поліції. Бійки у багні — жорстокий спорт, до того ж нелегальний, ним насолоджувались у віддалених містечках. Узимку, коли свинобрази у стійлах, а зерно в коморах, час у селі, здається, завмирає. Саме тоді — сезон бійок у багні. Будь-хто може викликати місцевого чемпіона (зазвичай перекачаного селюка). У якомусь сараї на відлюдді пройдуть перемовини, спровадять жінок, гратиме на пластикових пляшках місячне світло, укладуть парі, і — поєдинок почнеться. Закінчиться він тоді, коли один із бійців не зможе підвестися із землі. Такий спорт не для шмаркачів, не для нудних педантів. Гарна розвага для відважних чоловіків напідпитку. І Стінгер із цієї компанії. Я просто мусив із ним познайомитися.
Мої наміри було досить легко здійснити. Проте я чомусь гадав, що не зможу отак підійти й заговорити з ним; моє уявлення про кримінальний світ і досі залишалося спотвореним через дурні фільми. У більшості фільмів показують злочинців, які заслужено потрапляють до в’язниці; власне, саме тому в мене виникла ідея теперішньої авантюри. Нічого, рано ще руки опускати. Я можу вдосконалити свій план, поговоривши зі Стінгером.
Щоб провернути задумане, я почав прогулюватися, насвистуючи, подвір’ям, доки не опинився поблизу Стінгера та його посіпак. Один із них грізно глипнув на мене, і я ретирувався. Повернувся лише тоді, коли його почет трохи порідшав, і крадькома озвався до нього.
— Ти Стінгер? — прошепотів я кутиком рота, дивлячись убік.
Він, мабуть, переглядав ті самі фільми, бо відповів у такій самій таємничій манері:
— Так, а хто цікавиться?
— Я. Я тільки нещодавно потрапив до тюряги. Маю для тебе звістку з волі.
— Кажи.
— Тільки не тут, твої братки можуть почути. На самоті.
Стінгер підозріло зиркнув на мене з-під навислих брів. Але мені вдалося його зачепити. Він буркнув щось своїм, потім повернувся. Братки залишилися на місці, хоча пропікали мене поглядами, коли я вирушив в одному напрямку з їхнім ватажком. Він перетнув подвір’я і підійшов до лавки. Двох в’язнів, які примостилися там, як вітром здуло, щойно вони вгледіли Стінгера. Я сів поряд. Чолов’яга розглядав мене з голови до п’ят, чекаючи на мої слова.
— Говори, що мав, малий. І краще кажи щось хороше.
— Це для тебе, — мовив я, підсовуючи до нього двадцятибаксову монету. — Повідомлення від мене, нікого більше. Потрібна допомога, я за неї заплачу. Ось аванс. Там, звідки це взято, набагато більше.