Волелюбних козаків гнітила сувора в’язниця.
Вона насувалася на них, чавила своїми грубезними кам’яними, вологими стінами та доводила їх до одчаю своєю мертвецькою тишиною.
Наче в могилі…
Вранці в’язничі послужки приносять сніданок. Вони такі ж мовчазні як і сама в’язниця.
Кладуть кожному в’язневі кусень гливкого хліба, кип’яток, чай і, не проронивши ні одного звуку, виходять.
Скреготять ключі в важкокованих залізом дубових дверях і знову тишина — тишина…
За мурами, у вітровійні дні сердиться Нева і жбурляє люто хвилями на товстющі мури Петропавлівської фортеці.
У погідні дні над нею кричать чайки. Їхній крик долітає до в’язнів крізь малюську незасклену кватирку камерних вікон. Узимку таку кватирку слід обов’язково затулити щільно чим-небудь, бо крізь неї залітатиме сніг та втискатиметься лютий мороз, од якого леденіють вологі стіни й замерзає вода у відрі.
Осінна днина коротка.
Збігає, що й не оглянешся, як услід за скупими соняшними промінчиками, це в погідну днину, насувається довга томлива ніч.
Дехто з в’язнів пробує говорити голосно сам до себе. Не одного томить безсонниця. Мучаться козаки в кам’яних мішках грізної фортеці-в’язниці.
Менших виновників тримають москалі у так званому «тайному приказі». Там їх і допитують «з пристрастієм». Шматують тіло кнутами й ламають кості на дибі. Козацьку генеральну старшину і полковників не катують, але іншим попадалося здорово на допитах.
Вищий імперський суд вів слідство, під головуванням графа Павла Івановича Ягушинського, розпочавши його з початком листопада 1723 року. На допити возили старшину з фортеці в кибітках під сильною військовою сторожею. У вищому суді допитували старшину по-одиночно або по двох-трьох разом, залежно від справи. Найбільше допитували таки самого наказного гетьмана, якого обвинувачували, крім різних «провин», головно в державній зраді та в «злодіяніях» проти царя й государства.
Допити велися в головній мірі на підставі різних доносів, що їх наслала до Петербургу Малоросійська Колегія, зокрема сам Вельямінов, а також різні шпигуни та вислужники. До багатьох справ мало хто з ув’язненої козацької старшини мав узагалі будь-яке відношення, але в’язні знали, що цар Петро хоче розправитися з Полуботком і генеральною козацькою старшиною, як розправлялися раніше з мазепинцями, щоб могти поневолити до краю Гетьманщину.
Знаючи таку Петрову настанову, в’язні мали малу надію, що вони вийдуть на волю. А втім, хто попався до Петропавлівської фортеці-в’язниці, втрачав усяку надію вийти з неї живим. Кожного в’язня ждали «слово й діло», тобто допити, тортури й смерть, а до легкої кари зараховувалося заслання в Сибір, чи в будь-який глухий манастир, або досмертне ув’язнення. На ув’язнену козацьку старшину москалі гляділи як на смертників, що їм неминуче слався шлях на ешафот, де покотяться їхні буйні голови.
— Схопи цупко за гортанку бунтівливих козаків, — велів цар Петро графові Ягушинському, імперському прокуророві.
Й граф слухається царського грізного веління.
Канцеляристи шарудять тихо своїми перами, записуючи кожне сказане слово. Горе їм, якщо б прослухали й не записали чого-небудь. Нагаїв тоді не оминути, а що гірше, можуть погнати простим солдатом. Та ще треба виводити письмо чітко й акуратно. За нерозбірливе письмо можна обірвати потиличника від графа, а чого доброго цар може заглянути й теж угріти своєю дубинкою по плечах, мовляв, — як пишеш, йолопе?!
Граф Ягушинський споглядає з-під лоба на генеральну козацьку старшину, яка сидить на дубових лавах у його канцелярії. На старшині прості жупани й брудні сорочки. Вони зарослі, з посірілими, втомленими обличчями та почервонілими від безсоння очима.
Старшина втомлена.
Допитують її вже із самого ранку й кінця допитам немає.
У Полуботка болить голова й він охоплює її руками. Жураківський кашляє весь час.
— Ви посилали до Королівця, — скрипить разюче неприємний голос обер-секретаря вищого імператорського суду, Михайлова, — козака Уманця, пропонуючи козакам обрати сотниками підозрілих осіб, а саме — Семена Григоровича і Захара Колесниченка; перший — це зять зрадника Кожухівського, а другий — це шурин колишнього прилуцького полковника Горленка, який пристав до Мазепи. А в цей час ніжинський полковник, Толстой, зять покійного гетьмана Скоропадського, писав вам, що згідно з бажанням королевецьких козаків і посполитих слід залишити там далі сотником Головаревського, вірного слугу государя. Ви не вчинили згідно його письма, а веліли обрати нового сотника з підозрілих осіб, а Головаревського вкинули у в’язницю…