— Чому глухівський сотник Мануйло був висланий в похід, коли бригадир Вельямінов не велів був його посилати?
— Мануйла вислали не ми в похід, а ніженський полковник. Бригадир Вельямінов не говорив нам нічого про те, щоб не посилати Мануйла в похід[103].
У пополуденних годинах граф потягає себе непомітно по животі.
— Господа! Час обідать, — звертається він до обер-секретаря та головних канцеляристів.
— Пора, Ваше Сіятельство, — притакує услужливо обер-секретар і посилає миттю канцеляриста за сторожею.
Через хвилину в канцелярію входить капітан і виструнчується перед графом.
— Відвезти в’язнів до фортеці! — кидає півголосом Ягушинський.
Ув’язнених виводять.
Попереду їх, із обох сторін та ззаду крокують драгуни з оголеними шаблями.
На дворі осінній, як на диво, тихий вітерець куйовдить чуприни ув’язнених і грається Апостоловим сивим усом.
Полуботок споглядає на старшину. Знає, що їй не легко.
— Кріпіться браття, — мовить він тихо, щоб не почула сторожа, їм же заборонено розмовляти між собою.
— Кріпись і ти, Павле, — відказує шепотливо Апостол.
— Сідати в кибітки! — розпоряджається капітан. Для кожного в’язня одна кибітка. Попереду й позаду кибіток кінна сторожа.
Їдуть.
Перехожі не зупиняються. Вдають, що не бачуть.
Чого доброго можна обірвати нагаєм від драгуна. Мовляв, чого витріщився? Яке тобі діло приглядатися кого везуть?!
Гримить важенна брама Петропавлівської фортеці-в’язниці.
Старшину розводять по камерах та подають їй обід — риб’ячу юшку, ячмінну кашу й кусень гливкої хлібини.
Тягнуться сірі в’язничні дні, тижні, місяці…
Черниш хворіє.
Полуботка тягають увесь час на допити. Звинувачують його у всяких, навіть найдрібніших справах. Найдужче звинувачують його в «державній зраді», тобто за спілкування з гетьманом Орликом і мазепинцями.
Наказний гетьман рішуче і твердо заперечував та відкидав таке звинувачення, як зовсім неправдиве й видумане злобними донощиками. В часі допитів, коли слідчі зачитували йому різні доноси й наклепи на нього, головно від Вельямінова, Полуботок зорієнтувався, що насправді москалі не мають в руках ніяких конкретних доказів. Ніхто з Орликових емісарів не попався москалям у руки, ніхто з найближчих співробітників наказного гетьмана нічого не прозрадив, а теж ніякі обтяжуючі документи не попалися москалям у руки, так що Полуботок міг уперто боронитися й відкидати звинувачення про спілкування з Орликом і мазепинцями.
Вже раніше, коли почалося слідство й допити, з тайної канцелярії було вислано указ київському генерал-губернаторові, князеві Трубецькому провести слідство у справі зв’язків наказного гетьмана Полуботка з Орликом і мазепинцями, базуючися на письмовому доносі ігумена Євстратія Самборовича. Згаданий указ привіз Трубецькому сержант царської гвардії Мордвинов, якому було і приказано бути при слідстві. Князь Трубецький почав вести слідство, але у скорому часі його припинив і повідомив тайну канцелярію, що не може проводити слідства, бо, мовляв, люди бояться і нічого не хочуть говорити.
Після ув’язнення Полуботка та генеральної старшини, в Україну був висланий, як уже було згадано, бригадир Рум’янцев провести слідство у справі наказного гетьмана Полуботка та генеральної козацької старшини. Бригадир Рум’янцев зібрав, щоправда, багацько різного матеріялу, але не знайшов ніяких прямих доказів на те, що Полуботок утримував зв’язки з Орликом та мазепинцями на еміграції.
Мордвинов повернув теж із нічим до Петербургу. Тайна канцелярія нагримала на князя Трубецького, а все, що було зібране й відносилося до справи Полуботка та генеральної старшини, передала імперському вищому судові.
Слідчі вельми тиснули генеральну старшину, щоб хоч що-небудь вирвати від неї про зв’язки Полуботка з Орликом і мазепинцями, але нічого від неї не вимусили. Апостол ще й розкричався одного разу на допитах, кажучи, що коли він перейшов од Мазепи до царя, то порвав раз назавжди з мазепинцями й не слід йому, вірному слузі государя, дошкуляти такою вигаданою справою.
— Як то вигаданою? — наїжився обер-секретар вищого суду. — Аджеж у нас письмові доказанія…
— Які? Те, що вигадав і написав там собі якийсь піп…
103
Довільний, скорочений переказ за М. Костомаровим. Собраніє сочиненій. Историческія монографіи і изследованія. Ст. Петербургь, 1905. Кн. 5. Томь XIV.