— От, від світлішого князя Трубецького подано свідчення київського сотника Хмурила, що в Києві він натрапив був на слід мазепинського шпига, котрий як інкогніто, приїздив у Малоросію.
— Як цей сотник такий кмітливий, — мовив із глумом Апостол, — чому ж він не схопив того шпига на місці?
— Виходить, що було невозможно ето сделать.
— Таким свідченням копійка ціна — знизив плічми Апостол. — Скажу одне, що наш наказний гетьман Павло Леонтієвич Полуботок служив вірою і правдою государю. Вельце це несправедливо, що він опинився у в’язниці. Хіба ж це злочин обстоювати права свого народу? Права гварантовані ще Переяславською угодою…
Граф Ягушевський охоче приказав би катам пополосувати нагаями впертого черкаса.
Та цар не велить.
У самого графа є теж грішки, котрі не дозволяють йому вельми гримати на Апостола. Хіба ж не брав він узятки з каси Миргородського полку, коли перебував в Україні? Апостол примкнув на це око і граф увесь час почувався ніяково, коли йому доводилося допитувати миргородського полковника. А що як Апостол розкаже, кому слід про його взятки? Помандруєш Павле Івановичу в Сибір, а чого доброго ще й на дибу можуть потягнути. Таки треба обходитися з Апостолом легко, — вирішив Ягушевський.
Молодих Чернишів та іншу молоду старшину полосували нагаями та погрожували, що візьмуть на дибу. Волелюбні козаки побачили в катівнях імперського суду московську жорстокість. Виновників, а то й невинних людей, били кнутом, ламали кості, обтинали вуха, парили кип’ятком, вбивали гвіздки в живе тіло, здирали шкіру. Ще жорстокіші катування були у страшному тайному приказі, про який самі ж москалі розповідали нишком лячні жахіття.
Військового кур’єра Якова Курпіку дуже побили. Йому пошматували шкіру нагаями і повибивали зуби. З побоїв він і помер у Петропавлівській фортеці-в’язниці.
За деякий час померли у в’язниці бунчуковий товариш Дмитро Володковський і генеральний писар Семен Савич, за яким дуже жалів наказний гетьман.
Хворів щораз дужче генеральний суддя Черниш. Занепадав здоров’ям полковник Данило Апостол. Хворіли полковники — Петро Корецький та Іван Данилович. Молодшим ув’язненим, що їх били нагаями, ятрилися рани, а старшому синові Черниша Іванові пухли ноги, так що він і ходити не міг. Коли його викликали на допити, то все їхали з ним два дебелі сторожі, котрі і зносили його з кибітки, вносили в канцелярію та садовили мов лантух на лавиці. Іван невимовно журився, що може стати калікою, бо в’язничний лікар, — родовитий німець, не міг установити, яка це недуга кинулася в Черниша. Всім в’язням стала дошкуляти цинга, бо у в’язниці не давали овочів ані городини.
Граф Ягушевський рапортував цареві майже кожного тижня, як проходить слідство й що він добився від ув’язнених. Часом цар велів графові приносити йому слідчі протоколи та їх прочитував. Од часу, коли приказав ув’язнити Полуботка та генеральну старшину, не бачився з Полуботком. Все таки мав намір іще раз поговорити з наказним гетьманом і сказати йому одверто, щоб покорився йому. Сумнівався чи Полуботок послухається, знаючи його впертість. Тому снував розправу з ув’язненими. Полуботка скарає на горло за державну зраду. Майно його забере. Полуботок маючий, що ого… ого!.. Інших старшин зашле з їхніми родинами в Сибір і забере теж їхнє майно. Таким чином позбудеться притаєних мазепинців — Полуботка й Апостола. Цьому ж останньому не можна вірити ані крихітки. Хитра стара лисиця. Решта козацької старшини буде така залякана, що сидітиме нижче трави й тихше води. Вибирати більше козацького гетьмана не дозволить, а Малоросією хай править Малоросійська Колегія. В її склад треба буде покликати декого з покірних козацьких старшин. Не пошкодить зняти Вельямінова. Він грубіян і не вміє обходитися з черкасами.
І в царя назріває рішуча постанова розправитися з козацькою генеральною старшиною.
Тому й не поспішає розмовляти з Полуботком.
Відомо, що черкаси хитрющий нарід. А що, як Полуботок покориться і скаже, що слухатиметься у всьому царя. Не буде наполягати на вибір гетьмана, не стане домагатися відклику Вельямінова з Малоросії?! Буде тоді незручна ситуація. Випускати ж Полуботка на волю цареві не хочеться. Треба йти на проволоку часу.
Й Петро тут же приказує графові Ягушевському розтягати слідство й не поспішати. Хай черкаси посидять собі у в’язниці.
Присмирніють…
Над Петербургом лягає пізна осінь.
Ув’язнених викликають тепер рідко коли на допити. Наче забувають про них.
Укінці октобрія[104] в наказного гетьмана трапилися два серцеві приступи, котрі його дуже ослабили.