— Ні, не все, царю! А що з Україною? З її правами? Її майбуттям?..
— Що тобі Україна засіла в голові, Павле Леонтієвичу? Я її не з’їм. Вона залишиться в моєму государстві, а ти будеш її гетьманом.
— Ти, государю, сказав, що Україна залишиться у твоїй імперії. Оце й бачиш, як ми розходимося. Ти хочеш із України зробити звичайну губернію свого государства, а я хочу, щоб вона була вільною країною…
— Павле Леонтієвичу, — засовався цар на стільці, — я тебе вважав завжди розумним чоловіком. Давай будемо говорити відверто. Я збудував імперію. Бог один лише знає, скільки я вклав труду, скільки жертв вона коштує. Мене лають і клянуть. Називають Антихристом. Я поклав свого сина під топір за великоруську імперію. Мої люди задурні, щоб мене розуміли. Хібащо історики будуть розуміти. Мовиш, що я хочу зробити губернію з України. За мого володіння я лишу її такою, як вона є тепер.
— Забезпечиш її права і вольності, розв’яжеш Малоросійську Колегію і дозволиш на вибір гетьмана?..
— Малоросійської Колегії ліквідувати не треба. Хіба ж у ній ти і генеральна старшина не засідають? Ви всі не любите Вельямінова. Заберу його геть, а головою Колегії зроблю тебе. Гетьмана вибирати не треба, бож ти будеш призначений гетьманом.
— Це не буде воля козацького народу…
— Чепуха. Чого тобі турбуватися, кого нарід хоче чи не хоче? Государева воля є законом для усіх. Ти ж будеш моїм заступником в Україні, з набагато більшими правами, як їх мав Скоропадський.
— Про себе я не мислю, государю, а про мою отчизну. Не хочу я ходити в почестях і тримати булаву, коли моя отчизна буде закріпачена.
— Хіба ж я закріпачую Україну? Вона й так має набагато більші вольності, ніж будь-яка земля в моїй імперії. Ніхто з моїх наслідників не схоче вилучити її зі свого государства.
— Але ти можеш, государю.
— Не можу. Я був би поганим володарем свого государства, коли б позбувся України. Вона залишається в моєму государстві.
— Тоді нам важко миритися, государю. Ти будуєш свою імперію, а я хочу волі для свого народу.
— Якої ж волі ти хочеш? Хіба ж Україна її не має?!.
— Ні, не має, царю. Ти прочитував напевно наші супліки й жалоби і знаєш добре, як твої люди поневолюють Україну.
— Мої люди — ведмеді, сам знаєш. Коли б вони такими не були, то я не стягав би з України духовників та книжних людей, щоб їх учили. Це теж одна з причин, що Україна мусить залишитися у складі моєї імперії, щоб ваші люди цивилізували моїх ведмедів. Ти говориш про поневолення, а глянь, скільки твоїх людей є на різних високих становищах у моїй імперії. І буде їх іще більше.
— Ми, окремий нарід, государю. Ми волелюбний нарід — і хочемо волі, бо це наше право під Богом, Україна може жити у злагоді із твоєю імперією, помагати тобі, але як вільна країна, на кшталт європейських країн. Кажеш, що тобі неможливо її визбутися, так тоді погодися повернути всі наші втрачені права й вольності, приналежні нам згідно з Переяславською угодою, загарантуй нам їх, розв’яжи Малоросійську Колегію, дозволь вільним вибором обрати гетьмана, виведи хоч би частину свого війська з України і трактуй нашу землю, як скажемо, союзну країну. В такому характері буде можливе мирне співжиття наших народів тепер і в майбутньому.
— Вимагаєш од мене, Павле Леонтієвичу, неможливого. Права й вольності твоєї землі я можу загарантувати. Можна теж зробити перегляд Переяславських пунктів. Ти будеш гетьманом. Чого ж ти ще хочеш?
— Хочу, щоб Україна була вільною.
— Ти, вельми впертий, Павле Леонтієвичу, — нахмурився цар. У нього вже червоніло й смикалося обличчя. — Я роблю тобі уступки, як нікому раніше не робив. Навіть хитрунові Мазепі, а ти їх відкидаєш…
— Не можу, государю, їх прийняти, — говорив тихо Полуботок, — бо я вчинив би тяжкий прогріх супроти моєї вітчизни.
— Як ти смієш відкидати мої пропозиції, — вибухнув гнівом цар. Він зірвався зі стільця і забігав великими кроками по камері. — Знай, — закричав він до хворого гетьмана, — що я тебе згною тут, у в’язниці. На дибу тебе підійму, а зламаю твою впертість. Як смієш не слухатися мене, свого государя?!.
— За кров, жертви й муки мого народу, смерть мені не страшна, государю. Я скоро помру. Вкоротці, ми обидва станемо на Божому суді. Й тоді Бог розсудить Павла з Петром…
Цар спалахнув лютим гнівом.
Схопив обіруч палицю і ледь не кинувся на хворого гетьмана. Але стримався і, окинувши лютим поглядом Полуботка, круто повернувся й, відчинивши з розмахом двері, вийшов із камери. На коридорі він кинувся лупцювати палицею в’язничних сторожів, котрі проходили повз нього, й огрів по плечах в’язничного офіцера.