Гетьман Апостол, цей «останній козак», як його називали деякі історики, був добрим правителем і добрим господарем. Не зважаючи на свій поважний вік, він провів широкі внутрішні реформи: дбав про економічну розбудову Гетьманщини; завів державний бюджет; упорядкував судівництво; присвячував багато уваги торгівлі та боронив уперто автономних прав Гетьманщини.
Не легкою була гетьманська булава для старого Апостола, але він чесно працював і служив для народу. За його шестилітнього гетьманування Гетьманщина відітхнула з полегшею. Помер гетьман Апостол 17 січня 1734 року.
Проминули роки.
Один за одним відходили у вічність старі козаки, військові товариші-мазепинці, котрі до кінця життя не втрачали надії на втримання хоч би й скупих автономних прав козацької землі, виховуючи своїх дітей у любові до свого народу й України.
Померли — Антін Жердина, Яків Синиця, Сава Ільченко, Ігор Будяний. Помер на своєму затишному хуторі теж і Лука Лісовик, залишивши свій хутір доньці Галі та зятеві Петрові.
До глибокої старости дожив протоігумен Свято-Дмитріївського монастиря Феодосій, а архимандрит Йосиф став єпископом і до кінця свого життя залишився вірним сином своєї отчизни.
У далекій соняшній Франції помандрували у засвіти вічного життя — маркіз Франсуа Гізот, який весь час підтримував на французькому дворі козацьку справу. В нещасливому випадку загинув маркіз Жан-Жак д’ю Фре. Сполохані коні закинули його карету з дороги у провалля і маркіз, випавши з карети, вдарився головою об гостре каміння і згинув на місці.
Граф Отто фон Герц, зв’язавшися тісно з мазепинцями, допомагав їм, що було лише в його спромозі. Йому довелося покинути дипломатичну службу в курфюрста. Після свого звільнення граф осів на короткий час у своїх маєтках, але його непосидюща вдача не могла вкластися у спокійне дворянське життя і він, маючи вільні руки, розгорнув широку діяльність в обороні козацької землі. Граф товкся по європейських дворах, верстав далекі балканські шляхи, їдучи на зустріч із гетьманом Пилипом Орликом, продіставався нераз, як інкогніто в Україну й там разом із Аскер-пашею виробляли у двох москалям різні дошкульні фортелі. За ним постійно слідкували й ганялися московські агенти та шпигуни. Загинув граф Отто фон Герц невідомо де та в яких обставинах, у часі своєї подорожі до гетьмана Пилипа Орлика.
Після невдалої для Швеції війни з Росією в 1741 році, українська справа знову сильно послабилася на міжнародньому політичному форумі. Незважаючи на несприятливі умовини, гетьман Пилип Орлик і його син Григорій продовжували діяти для визволення України з-під московської займанщини. Старий гетьман залишився вірним великій ідеї — визволення і усамостійнення української землі. У своєму останньому листі до кардинала Флері, французького канцлера, гетьман писав, що він «ніколи не перестане шукати всіх легальних засобів, щоб заявляти мої права і права моєї нації на Україну». Проте гетьманові вже не судилося довго жити. Він помер наступного року в Ясах.
Українська справа не завмерла зі смертю гетьмана Пилипа Орлика. Її продовжував граф Григорій Орлик, генерал-поручник французької армії. Віддано теж працював для визволення України граф Пилип Штенфліхт, син старшої Орликової доньки Насті. Він був офіцером у полку графа Григорія Орлика й допомагав своєму дядькові в його політичній діяльності.
Великий удар зазнала українська справа зі смертю графа Григорія Орлика, який помер 1759 року, важко поранений у бою із прусаками під Мінденом.
«Мадам! Я втратив одного з найкращих шляхетних лицарів, сміливого воїна французької армії та уславленого генерала, ім’я якого живе й житиме віки в анналах нашої армії. Ваш, мадам, смуток можу принаймні втихомирити щиро правдивими словами: Генерал Григор Орлик-Дентевіль помер як правдивий лицар на полі бою! Увесь Версаль, а з ним і весь французький нарід у великій жалобі молиться за спокій душі померлого!
читала королівського листа заплакана графиня Єлена Орлик Лебрен-Дентевіль.
Оплакували несподівану смерть Григорія Орлика і козаки — старшини його полку. Цей полк був згодом розв’язаний. Старші офіцери — підполковник Федір Мирович, капітан Евстахій Лелека, майор Іван Чуйко — пішли у відставку. Молоді ж старшини залишилися на військовій службі у французькій армії. Рядові козаки були переведені до різних військових частин, а хто не схотів служити, перейшов до цивільного життя. Їхні внуки й правнуки засимілювалися, і так поволі з бігом часу згубився живий слід мазепинської еміграції у Франції.