Кінь стриг вухами й іржав тихенько, наче хотів сказати, що розуміє свого пана.
Їдучи в напрямі миготливого світелечка, вершник часто зупиняв коня, прилягав до його шиї, пильно вдивлявся в темряву й надслухував. За деякий час світло побільшало, й він побачив перед собою контури великого дворища. Ліворуч нього тягнувся великий ліс.
— Ми на місці, — зрадів вершник. — Оце і є Вовчий байрак, що лежить поза дворищем Толстого[24].
Розглядаючися обачно на всі сторони, вершник поволі під’їхав до дворища.
Воно було оточене високим частоколом із грубезних, затесаних гострінню палів. У дворищі панувала тиша, тільки десь поза головним будинком, на гумні, гавкали собаки. В одному з вікон головного будинку, на поверсі, блищало невелике світло. Хтось іще не спав, незважаючи на пізню ніч.
— Ач, не спиться комусь, — процідив крізь зуби вершник, — чи не полковникові? Це, мабуть, його крило, як мені говорили…
Під’їхавши ближче до частоколу, вершник відв’язав від сідла звинутий довгий і міцний аркан, зробив широку петлю, підвівся на стременах і, розмахавши арканом, закинув петлю на гострокілля. Потім затягнув її і поторгав міцно, випробовуючи, чи петля закріпилася на палях. Опісля знову погладив коня по шиї, зняв яничарку[25] із пліч, повісив її на сідлі, поправив пістолі й кинджал за поясом і, ставши на сідло, схопився руками цупко за аркан та й поліз жваво на частокіл. Видряпавшися на гострокілля, вершник приляг між палями й почав оглядати подвір’я просторого дворища. На ньому не було нікого.
— Добре, — мугикнув вершник. — Краще не може бути…
Схопившися за аркан, він, мов кіт, сплигнув із частоколу на подвір’я й розтав у нічній темряві…
Його Світлість, граф Василій Павлович Юсупов, царський посол до Порти, здорово позіхнув і так потягнувся на вигідному широкому ліжку, що воно аж заскрипіло. Граф був утомлений довгою подорожжю, й після багатої вечері та добрячої піятики йому дуже хотілося пірнути з головою в пухові подушки та перини і вмить заснути. Проте йому довелося ще довгенько гомоніти з господарем, полковником Толстим, зважаючи на те, що наступного дня він був змушений вибиратися рано в дальшу дорогу, а треба було ще переказати полковникові окремі секретні доручення царського сенату і Приказу щодо його завдань у наступному році. Всі вони зводилися до того, що полковникові слід було прибирати цупкіше хахлів у свої руки. При гостях годі про такі діла говорити, тож полковник зайшов до одпочивальні, й удвох із графом вони ще вихилили пляшку слив’янки та засиділися до пізньої ночі. Побачивши, що графові вже злипаються очі, полковник побажав йому доброї ночі й гукнув на слугу, щоб той допоміг роздягнутися Його Сіятельству. Поки слуга роздягав графа, цей розглянув іще раз уважно свою одпочивальню. Це була простора спальна, призначена, мабуть, лише для визначних гостей. Багато прибрана, вся в килимах, мала вигідні м’які крісла, мармурові столики й велику голляндську шафу із дзеркалом.
Граф скривився з досади. Така сама шафа була в його палаті. Де ж це Толстой купив ідентичну? «А, він багатий до біса, — мигнула думка. — Куди не глянь — усюди килими, оксамит, золото і срібло… грошей у нього теж не бракує… Він багатший, ніж деякі царські достойники… взагалі ж у Малоросії маючі люди, зокрема старшина».
Так міркував Юсупов, уже засипаючи. В одпочивальні стало темно, бо слуга погасив свічник і, затягнувши грубу оксамитову заслону на вікно, вклонився низько вже сплячому графові, вийшов з одпочивальні та подався й собі одпочивати.
Спати ж спокійно втомленому царському послові не довелося довго. Щоправда, він заснув одразу міцним і твердим сном, але пробудився, коли хтось несподівано торсонув сильно його плече. Розплющивши очі, граф Юсупов отетерів. У спальні світилося, а над ним нахилився кремезний, скромно одягнений козак із суворим обличчям і пронизливим поглядом, ціляючи у нього своїм пістолем, а в другій його руці виблискував гостролезий ніж.
Юсупов хотів закричати, але йому наче відібрало голос. Не міг також підвестися на ліжку. В розпуці глянув на столичок біля ліжка, на якому лежали його пістолі. Їх там не було. На свічнику блимала одна лямпа, а в її слабому світлі козача постать неначе виростала, могутнішала і грізнішала. Руки козака видалися графові розпростертими крилами, з яких визирала мовчазна смерть.
— Хто ви й чого хочете від мене?.. — вистогнав насилу переляканий Юсупов.
— Хто я — це не таке важне… Чого ж я хотітиму від вас, негайно скажу. Але перед тим остерігаю, що один-однісінький ваш крик або спроба мені протиставитися коштуватимуть вам життя. Хочу запевнити вас, що я стріляю добре, як також непогано володію ножем, тому не раджу вам рискувати життям…