— Ваше Величество й так уже досить добре зевропеїзували свою країну. Їдучи сюди, я мав нагоду зауважити значні висліди невтомної праці Вашого Величества…
— Багато, ой як багато, графе, ще треба вчинити, щоб зробити Росію європейською державою! Сил не стає за всім доглянути. Моїх вайлуватих ведмедів теж треба пильнувати. Поробив я їх, дураків, князями, графами та баронами, але толку з того ніякого!..
Будучи підхмеленим, цар почав гарячкуватися. Було відомо, що напідпитку він завжди говорив те, що у нього було на умі, а чого він ніколи не сказав би у тверезому стані.
— Чого надувся? — покосився Петро на Меншікова. — Може, неправду говорю? Ти хто такий був, га?!. Бублики продавав, а тепер сидиш ось тут поруч зі мною. Й таких бовдурів, як ти, в мене багато…
Князеві Меншікову було вельми неприємно, що цар так грубо висловлюється про своїх вельмож при саксонському послові, який добре володів російською мовою і, слухаючи такі царські епітети у сторону вельмож, сердечно сміявся з них у своєму нутрі, хоч назовні й вусом не моргнув.
Козацькі посли, військові товариші — Василь Биковський і Семен Рубець, які сиділи майже навпроти царя по другій стороні бенкетного стола, теж посміхалися сердечно з царської балаканини. Вони вдавали, що не помічають, як царські вельможі червоніють і хвилюються, слухаючи образливих висловів підпитого царя. А він їх обзивав нікчемами й нетямущими бовдурами.
— Хочу відкрити Росії вікно в Европу, — говорив Петро, — тоді пущу свою фльоту під самий ніс турецькому султанові. Та що там султанові, — тріпнув рукою нетерпляче. — Завоюю Індію. Коли я переміг Карла, то хто встоїться проти мене?!.
Петро стукнув золотим пугарем об стіл так міцно, що на ньому задеренчав увесь посуд, а тоді продовжував:
— Мої ведмеді називають мене кривавим деспотом за те, що я хочу великої Росії… Мовчи, Даніліч, — зиркнув він грізно на князя Меншікова, який хотів щось сказати, — я знаю, що правда коле в очі… Я знаю все, що про мене говорять… Хіба ж попи та розкольники не називають мене Антихристом?!.
Ці слова були звернені до єпископа Михаїла, який налякано заморгав очима й поспішив запевнити царя, що про те йому нічого не відомо.
— Та хто б це із священнослужителів відважився говорити таку богопротивну хулу про Ваше Величество?!.
— Не прикидайся, владико, незнайком, — реготнув цар, тіпнувши єпископа рукою по плечах так, що той аж зігнувся від дужої царської руки. — Цар усе знає, владико, що про нього говорять… Не маю часу взятися за вас, чорноризники, та ще усіх скручу в баранячий ріжок так, що ані не писнете. Ще дужче, як розкольників. Називаєте мене Антихристом? Це мені байдуже… Але ніхто з вас, навіть і ті, що носять мітри, не спосібні думати й бачити велике майбуття Росії. Тільки я це бачу! Й не лише бачу, але і творю це майбуття!!!
Останні слова Петро вигукнув хвалькувато.
Єпископ Михаїл не відважився йому перечити, бо це було небезпечно. Царева антипатія до церковників була відома. Правдою було теж і те, що московські попи на далеких окраїнах і в лісових глушах таки називали його Антихристом і потиху виклинали царя як «врага й адського супостата земли русской».
Царський приказ[26] розправлявся жорстоко з такими попами і гноїв їх у в’язницях, а це ще більше поглиблювало ворожнечу між церковниками й Петром.
— Ніколай Тимофеєвич, — гукнув цар астраханському воєводі, — мальвазія в тебе славна, аж губи липнуть! — А потім звернувся до цариці: — Не правда ж, душко?..
— Рад стараться, Ваше Величество, — склонився воєвода.
— Ти в мене молодець, — похвалив його цар, — тримаєш міцною рукою астраханську землю. В мене навчився…
— Рад стараться, Ваше Величество, — повторив воєвода. — Смію зауважити, що тільки здоров’я в мене негодяще.
— О, справді?!!
— Ніколай Тимофієвич жаліється вже давно на слабе серце, — підказав цареві князь Меншіков.
— Нічого, потерпи ще трохи, Тимофієвичу. Коли скінчимо веремію з персами, тоді підеш на відпочинок…
У залі стояв голосний гул і робилося щораз гарячіше.
Дехто з царських достойників уже сп’янів і хитався у кріслі або куняв, декому хотілося страх розіпняти каптан, і всі вельми зраділи, коли при кінці обіду цар звернувся до астраханського воєводи:
— Вгостив ти мене, Тимофієвичу, славно. За це тобі велике спасибі. Тепер я піду і трохи приляжу… Ви ж, — глянув цар посоловілими очима на присутніх, — продовжуйте обід…