— Ще й питаєте! Горю з тереплячки!
— Чи про ваш виїзд до Істамбулу було відомо на дворі курфюрста?
— Звичайно. Таку справу годі втаїти, хоч про це ніде не розголошувалося.
— І про ваш виїзд знали москалі?
— Не перечу. На дворі курфюрста їх не бракує.
— Отож-то.
Запанувала мовчанка.
— Граф фон Гайден послує частенько до Росії, чи не так?..
— Курфюрст висилає його, бо граф знає московську мову. А втім, мову може собі знати, але те, що він зробився великим поклонником царя Петра, теж мені не подобається.
— Скажіть, графе, — раптом зупинився, проходжуючися із графом, Аскер-паша, — хто знав на дворі курфюрста, що ви везете секретний лист до великого везіра?
— Що?! — зупинився й собі граф. — Звідкіля ви знаєте про секретний лист?..
Не міг приховати здивування.
— Козаки не сплять, — легко всміхнувся Аскер-паша, — про лист нам відомо, але дайте мені, будь ласка, відповідь на моє питання.
— Хто ж мав би знати, крім самого курфюрста й мене? — відповів граф питанням.
— Одначе знайшовся хтось, хто про це знає…
— Доннерветер! — потер граф чоло рукою. — Це погана справа. Може, вам відомо, хто?
— Авжеж. Ніхто інший, як граф фон Гайден.
— До стосот чортів! — знову закляв граф. — Звідкіля той поганець про це довідався?
— Виходить, що довідався. Але справа не в тому, що він знає, а в тому, що пов’язався з москалями й разом із ними наготувався схопити вас у пастку. Змовникам ішлося не тільки про лист, але також і про те, щоб попсувати взаємовідносини між Саксонією і турецькою імперією, бо це вийшло б на користь москалям. Тому вони із графом фон Гайденом затіяли ось що: про ваш виїзд до Істамбулу було повідомлено нового московського посла, який тепер сидить в Істамбулі, графа Василія Павловича Юсупова, й він приказав своєму, секретареві знюхатися з бандою розбійників, які мали напасти на вас, ограбувати, вбити й наказати вашій охороні привезти вас убитого до Істамбулу. Можете собі уявити, яка з того могла постати дипломатична авантюра? Посла саксонського курфюрста обграбовано й убито на турецькій землі! Напруження поміж Саксонією і турками було б дуже на руку москалям.
— Ну й погань! — обурено вигукнув граф. — Спасибі вам, спасибі, ефенді, що мене перестерегли, та й не лише перестерегли, але і врятували від смерти, захопивши, так би мовити, мене у свій полон. Усе ж таки мене цікавить, як ви потрапили на слід такої підлої затії?..
— Як вам відомо, я служу в турецькому міністерстві заграничних справ. Отже, мені відомо добре, що роблять заграничні посли в Істамбулі, зокрема москалі. У столиці падишаха в мене є свої люди — козаки, яким я довіряю різні секретні діла, що їх не довірив би ніколи туркам. Коли секретар графа Юсупова, Марков, почав забагато розгулюватися по темних закутках Істамбулу, мої козаки стали за ним слідкувати. Вони вислідили, що Марков кумпанує з підозрілими горлохватами, і їм пощастило підслухати одну розмову в якомусь поганенькому хані. Підслухана розмова не дала мені повного образу московської затії, тільки те, що розбійники були найняті й мали розправитися з вами. Мене зацікавила вся ця справа ближче, й довелося однієї ночі схопити Маркова. Він спочатку мовчав, але коли козаки віддубасили биківцями по п’ятах, почав дещо говорити, хоч і небагато й чимало брехав. Коли ж Маркову погрозили, що надінуть на нього червоні сап’янці, і стягнули із нього чоботи, він виспівав усе, що знав.
— Дозвольте, ефенді, — зауважив граф. — Як це надіти червоні сап’янці? Розумію, що це мали б бути чоботи з червоної шкіри.
— В нашій мові це означає здерти шкіру з ніг понижче колін і закотити її при самих стопах. Цю страшну кару знають добре москалі і турки, тому й не диво, що Марков так налякався…
— Це справді жорстока мука, — похитав головою граф. — А як же ж козаки розсталися з тим секретарем? Хіба ж не випустили його зі своїх рук?!
— Поснідали ним риби… Юсупов спочатку дуже побивався за своїм Марковим, бостанжі[55] ганяв по всьому Істамбулі, вони перешукували кожну закутану, але за секретарем і слід пропав. А що в Істамбулі гинуть люди майже кожної ночі, то за декілька днів уся справа втихла. Проте, знаючи, що розбійники будуть на вас чатувати, я зібрав своїх козаків і велів їм вас перехопити на шляху до Істамбулу. Переночувавши, ми поїдемо іншим шляхом, а розбійники дістануть облизня. В Істамбулі, графе, ви будете під охороною моїх козаків і, звичайно, мусітимете берегтися, бо в москалів довгі руки й вони можуть знову затіяти якусь пакість…