— Не борони, Петре, тих дармоїдів, — насупився дворецький. — Вони тепер лише байдики б’ють. Андрію! — крикнув на молодого свічкаря. — Чого витріщився на мене? Біжи зараз же й доглянь, чи свічки в порядку всюди. Та подивися, чи ще радять нагорі, чи, може, вже скінчилася старшинська рада?..
— Ще радять, Панасію, — озвався йому у відповідь молодий старшина. — Ішов-єм сюди й бачив, що світилося в канцелярії.
— Діла клопітливі настали, що й казать, — пробубонів журливо дворецький. — Подейкують, ніби цар прислав до нашої генеральної старшини новий указ…
— Об чім би то був той указ? — впало запитання котрогось із слуг.
— Звідкіля мені знати? — відповів питанням на питання схвильований дворецький. — Хіба я стаю раду радити зі старшиною, чи що?.. Чув таке, а чи це правда, не знаю…
— Щось і я чув про якийсь указ, — нахмурив чоло молодий старшина. — Хотів-єм спитати батька, та не встиг, бо він пішов борзо[2] на старшинську раду й не було часу поконверзувати[3] з ним.
Старий дворецький глянув допитливо на молодого Черниша, який вловив його погляд. Одначе він говорив правду. З батьком, генеральним суддею, молодий Черниш зустрівся в часі дня лише на мить і, бачачи батька вельми заклопотаного, не відважився зупиняти його на розмову. Тому-то він і здвигнув непомітно плечима на мовчазний запит дворецького, що означало «я нічого не знаю».
Панасій любив молодого Черниша. Він виростав на його очах, приходив його завжди відвідувати, коли приїжджав додому з Київської Академії, і тоді й розказував старому дворецькому про життя в Києві. Петро Черниш був добре вихованим молодим чоловіком і побував деякий час у Польщі та Німеччині, ознайомлюючися із життям тих країн. Він захоплювався Вольтером, блискуче умним і гостроязиким французьким молодим вільнодумцем, про якого так багато наслухався в Німеччині, й хотів конечно з ним зустрітися. Для того треба було Чернишеві поїхати до Франції, одначе погані французько-московські взаємини, які тривали вже довший час, не вможливили йому здійснити таку задуману поїздку.
Повернувшися з-за кордону, молодий Черниш поступив на військову службу, що й було бажанням його батька. А втім, уся родина Чернишів виводилася зі старого козацького роду, й він швидко став сотником таки глухівської сердюцької сотні, яка звичайно повнила службу біля гетьманського двору. Як і його батько, молодий Петро вельми ненавидів москалів, уважаючи їх зайдами і п’явками, що п’ють кров з української землі. Через те він і не поважав старого та хворобливого гетьмана Скоропадського й у своїх мислях усіляко його зневажав за підлабузнювання цареві й московським вельможам. Та ще не міг простити молодий Черниш Скоропадському його відступлення від гетьмана Мазепи й часто розмовляв про те зі своїм батьком.
Старий Черниш дуже турбувався долею козацької землі, яку московський цар силою втягав у щораз тугіше ярмо неволі. Він сердився на опанілу козацьку старшину, яка дбала більше про привату, ніж про свою отчизну, й не раз гостро дорікав козацьким старшинам за їхню, як він висловлювався, «обабілість». Старого Скоропадського в розмовах із сином Черниш оправдував. Хто б не був на місці Скоропадського, не зміг би йнакше поскупати. Москвини вже глибоко залізли в українську землю й на ній закріпилися, а цар Петро намагався скасувати взагалі Гетьманщину. Це правда, що Скоропадський відступився від Мазепи, але все-таки він, хоч як йому приходилося важко, боронив, як міг, вольностей України. Жорстокий цар Петро, щиро чи нещиро, все-таки рахувався зі старим гетьманом і задовільняв його прошенія чи жалоби. «Що тепер буде з нами, сину, — не знаю!..» — сказав Петрові генеральний суддя, повернувшися додому з похорону гетьмана Скоропадського.
— Не знаю, сину, — повторив він, сідаючи важко у м’яке широке крісло й сумовито похитуючи головою, а в його очах, що бачили не одне в житті, Петро помітив велику турботу і страх, — тяжке вереміє настає для нашої отчизни. Пам’ятай, — пригадалися молодому Чернишеві батькові слова, — Петро такий варвар, що й Бога розп’яв би за свою владу. Недарма самі москалі називають його антихристом. І бояться його, дуже бояться… Україну й козаків він ненавидить. О, так, Україна йому потрібна, бо це дуже багата земля. Але волелюбного козацтва він не терпить. Петро — це деспот, який радіє, коли московські вельможі плазують перед ним у страху за своє життя. Ми ж не плазуємо, й тому він нас ненавидить… Коли я кажу нас, то мислю про тих справжніх козацьких старшин, які не лижуть Петрові чобіт за даровизни й нагороди. Але їх мало, й це мене вельми журить. Хто ж буде обороняти вольності нашої землі?!