— Цей поганець знову напакостив мені, — почав жалітися військовий товариш Явірський, що сусідував своїм маєтком із полковником Апостолом.
— А що таке? — посипалися запити.
— Забрав у мене млин у Ланівцях. Довелося мені їздити до Глухова, так він, клятий, і слухати не схотів…
— Треба було тобі, Пилипе, потрясти гаманцем, тоді все виглядало б інакше, — підсміхнувся лукаво Жердина, знаючи скупість Явірського.
— Не діжде він, чортів син, щоб я йому хабара підносив! — сердито вигукнув Явірський. — Як же це виходить? Млин забрав і ще грошики йому давай?!.
— Не збіднієш, Пилипе. Всяк із нас знає, що Вельямінов ласий на грошенята. Дай-но йому добрячого хабара, а побачиш, що він зараз же пофольгує…
— Зламаного шеляга не дам драбузі! — впирався Явірський.
— І зле зробиш. Як підеш у позов, буде тебе чимало коштувати, а все одно з Вельяміновим не виграєш…
— Ти сам собі винен, Пилипе, — звернувся до Явірського його сусід, старуватий військовий товариш Яків Синиця. — Треба було продати той млин мені. Але ти зацідив за нього, мов за рідну матір.
— А ти хотів дістати такий млин за безцінь? Він же найліпший на всю околицю!
— Хвали мене, ротику, бо тебе розірву…
Та їх перебили, бо військовий товариш Рубець таки почав розповідати про подорож до Астрахані. Дворецький знову приніс пахучу слив’янку, а перегодя до кімнати ввійшов наказний гетьман.
— Спасибі, панове товариство, що не погорджували моїм запрошенням і загостили до мого скромного двору, — промовив голосно й бадьоро. — Тут ми зможемо спокійно, оподалік від усяких чужих очей і вух, погомоніти про ту турботу, яка журить наші козацькі серця. З напоями давайте самі собі раду, бачу, що так і робите, щоб не кликати сюди слуг.
— Ми ж, хвала Богові, козаки, а не якісь вельможні пани, яким треба чарку до рота підносити, — озвався полковник Маркович.
— А як твоя Мотря тобі чарку підносить, то тоді ти хто — пан чи козак? — єхидно прищулився гадяцький полковник Милорадович.
— Е, це діло наше, — підморгнув Маркович, смакуючи слив’янку.
Старшина й собі потяглася до чарок і, прицмокуючи, хвалила ароматний та міцний напій.
На Полуботкове лице лягла зненацька журба, й це помітили. Навіть чарки не вихилив до дна, а поставив її недопиту на стіл.
Всі затихли.
— Мислю, — почав наказний гетьман, — вам усім уже відомо, що наші посли до царя — військові товариші Семен Рубець і Василь Биковський — повернулися від Петра з нічим. Цар ніби приймав їх ласкаво, але не дав згоди на вибір гетьмана, мовляв, таку справу треба відкласти на пізніше, бо у нього тепер війна на голові… Та ще й вимантачив од нас десять тисяч козацтва, яке й пішло з полковником Апостолом на війну з персами. Випиймо ж, панове товариство, за здоров’я нашого побратима Апостола й за все наше козацтво в поході!
Гетьман звівся з лавиці. Всі підвелися також.
— За здоров’я полковника Апостола й усе його козацтво!..
— За здоров’я! — пролунало грімко у світлиці.
Випивши, старшина сідала мовчки. Насторожено ждала, що говоритиме наказний. Усі вже знали про царську відмову на прохання генеральної старшини обрати гетьмана. Полковники журилися, що цар не вдовільниться висланими десятьма тисячами козаків і вимагатиме висилки нових полків у далекий похід, із якого чимало козацького брата не вернеться, а багато повернеться каліками. Залишаться вдови й сироти, треба буде ними опікуватися, — а все це додатковий тягар у кожному полку.
— Говорили ми теж із бублейником, — насуплено промовив Рубець, — так і від того гаспида годі було домогтися толкової відповіді на питання, як треба розуміти цареву відповідь, що вибір слід відкласти на пізніше, отже, на який час? Він, капосний, нічого нам не сказав і викрутився, наче лис. Здається, дійсну правду сказав нам лише князь Голіцин, який так і заявив, без обиняків, що «Його Царське Величество воліє, щоб в Україні залишилося так, як є, тобто, щоб був тільки наказний гетьман, а насправді Україною управлятиме Малоросійська Колегія».
— Так і сказав? — дивувалися військові товариші.
— Атож, — скривився Рубець. — Але князь Голіцин іще найменше лукавить з усіх тих світліших, які крутяться біля Петра.
— То що ж це виходить? — схвильовано запитав Милорадович. — Петро поволі хоче скасувати Гетьманщину, чи не правда?!