— Прибирає він до рук нашу отчизну не від сьогодні, — насупив брови генеральний осавул Журахівський, — здевастувати[56] хоче наші вольності. Так, так… Покарав нас Господь за те, що ми не стали разом із покійним Іваном Степановичем проти північного супостата й не дефендували[57] України…
Полуботок, знаючи відверту вдачу Журахівського, який не вагався попрікнути не лише полковникові, але докоряв навіть і покійному гетьманові Скоропадському, що він не пішов із Мазепою, поспішив перевести розмову на іншу тему.
— Що було, те минуло, — почав гетьман, — тепер думаймо про те, що і як нам слід чинити… Мислю, що не будемо відступати ані на крок від нашої вимоги про вибір гетьмана. Хвала Богові, в нас іще є старшини, гідні тримати у своїх руках гетьманську булаву, що коли не буде в Україні вибірного гетьмана, Малоросійська Колегія так закріпиться й так схопить нас усіх за чуба, що ми й писнути не посміємо. Ви ж знаєте добре, скільки вже лиха накоїв нам Вельямінов…
— Правда, правда, — загомоніла старшина.
— Отож нам слід не поступатися, — продовжував Полуботок, — а твердо стояти при своєму. Вишлемо знову супліку Петрові — хай казиться. На Вельямінова вишлемо жалобу до сенату. Він уже накоїв стільки безецних[58] діл, що є про що писати. Якби нам удалося вигнати його геть з України, — оце було б діло!..
— Подавати жалобу на капосника щодня! — почулися вигуки.
— А що буде з козаками? — стурбовано запитав Журахівський. — Цар вимагає знову послати йому козаків.
— Доведеться послати, — зітхнув Полуботок, — і викрутитися нам не вдасться, бо Вельямінов та князь Голіцин знають добре, який у нас тепер стан. Звичайно, поспішати не будемо. За тижнів два-три зберемо раду генеральної старшини, тоді обміркуємо все як слід, а заки козаки зберуться, заки з’їдуться до Глухова, то чимало промине часу. Положимо, що зима буде далі тривати такою гострою, а це вийде в нашу користь…
— Воно, так сказать, і добре буде, — схвально похитав головою полковник Маркевич. — Козаки не жолдаки[59], що їм наказав, і вже вмить виходять у похід, та ще в люту зиму.
— Гадаю, жи слід добре міркувати генеральній старшині ведлуг царських фортелів, — поважно промовив Журахівський. — Бардзо він упертий, мов той віл, же то не хоче, щоб на нього наклали ярмо.
— Слід і нам стосувати фортелі, — сказав мовчазний сивочубий військовий товариш Ігор Будяний, який доводився родичем покійному гетьманові Скоропадському.
— Що маєш на мислі? — звернувся до нього Жердина.
— А те, щоб попробували вплинути на царя почерез царицю…
— Тобто яким чином? — зацікавився гетьман.
— Ось послухайте. Який Петро не є скажений, але мислю, що він, скажемо, час від часу таки послухає цариці. Вона ж його дружина. То чому б нам не спробувати піднести їй багатий подарунок, ми ж, слава Богові, не бідні, всю Московію могли б легко закупити, й попрохати її гречно[60], щоб вона шепнула своєму малжонкові в нашій справі…
— Гм… Воно й непогано, — розгладив Полуботок свої вуса.
— Як ви мислите, панове? — запитав Рубця й Биковського.
— Воно то можна такий фортель устроїти, — посміхнувся Рубець. — Доступитися до цариці не буде трудно, бо ми на царському дворі добре відомі. Правда, цариця може відмовити нашому прошенію — це по-перше, а по-друге, невідомо, чи вона зможе вплинути на Петра. Проте ми нічого не втратимо.
— Отож, панове товариства, — обвів гетьман поглядом присутніх, — чи згідні, щоб піти за порадою нашого побратима Будяного?
— Всі згідні! — загуло у світлиці.
— То й добре, — мовив гетьман. — Після ради Рубець і Биковський виберуться до Петербургу. Може, до того часу й зима злагідніє. Вони й так повезуть чимало справ до Сенату, а що стосується всяких фортелів, то хто ж уміє ліпше за них із москалями хурхуляти[61]? Ти ж, — звернувся до генерального осавула, — видаси їм багатенький подарунок для цариці…
— Еге ж. Але такий, щоб вона аж очі вирячила з дива, — докинув насмішкувато полковник Маркович.
— Та ще й приговоріть при тому миленько, — підказав Жердина.
— Вони в нас мистці до такого діла, — похвалив Рубця й Биковського Лизогуб, — за вигадками гречними й милими та пишними для жіночого вуха слівцями в кишеню не лізуть!
— Що мистці, то так, — погодився полковник Маркович. — Іще за покійного Скоропадського набили руку в ділах двірських.
— Не тільки за Скоропадського, а ще й за Івана Степановича Мазепи, — пригадав Жердина.