На згадку про Мазепу світлиця затихла. Обличчя старшини й військових товаришів посуворішали й наче вкрилися глибоким смутком. Не один із них завдячував покійному гетьманові свою військову рангу, славу чи багатство, й не одного з них муляла совість, що відступив від Івана Степановича у важку вирішальну хвилину для отчизни, а пішов із царем Петром. Усім їм за гетьманування Скоропадського стало одразу видно, до чого прямує цар Петро, вкорочуючи ступнево козацькі права й вольності.
— Так воно, так, — зітхнув по хвилині полковник Маркович. Може, так, щоб тільки щось сказати й перервати мовчанку.
— Маємо знову свіжий клопіт, — заговорив гетьман, — і мислю, що нам треба цей свіжий московський фрасунок обміркувати тут, аби мати й вашу думку на раду генеральної старшини.
— Що таке? — затурбувалися присутні.
— Оце вчора Вельямінов показав мені новий сенатський указ про перепис усіх значкових, бунчукових і військових товаришів із точними доказательними грамотами та актами, які підтвердили б, чи вони значаться справді такими, чи ісполняють свою повинність, а коли ні, то чому. Такий перепис має бути проведений по всіх наших полках упродовж наступного року, й составлені реєстри треба буде переслати Сенатові. Що там іще пишеться в тому указі? — запитав гетьман Савича.
— Ще значиться там, — кахикнув злегка генеральний писар, — же панове полковники мають подавати свої реляції до реєстрів, що не касаються всіх військових товаришів.
— Це дійсно новий клопіт утяли нам москалі, — роздратовано промовив полковник Милорадович. — Навіщо їм тих реєстрів? Їх же ніхто й ніколи не робив!
— А що мають полковники писати у своїх реляціях? — допитувався генерального писаря полковник Мирович.
— В указі про те нічого виразного не пишеться, — вияснював Савич, — тільки говориться там, що панове полковники повинні усердно[62] написать, чи на їхній розсудок військові товариші должні буть потверджені у своїх правах, чи…
— Чого ж замовк? Продовжуй! — понеслися голоси.
Савич звернувся із німим запитом до гетьмана, мовляв, говорити чи ні. Полуботок мовчки кивнув головою.
— …чи мають бути скреслені з реєстрів і переведені в реєстр простого козацтва…
Військові товариші аж заніміли, почувши таку несподіванку. Це був для них наче грім із ясного неба.
— Нікому з вас особисто цей указ не загрожує, — поспішив їх заспокоїти гетьман, помітивши, як вони затривожилися, — бо ж усі ви рахуєтеся військовими товаришами при гетьманській булаві. Що ж стосується інших, то все-таки, крути не верти, певне число знатних товаришів, головно значкових, потрапить під косу цього указу. Багато залежатиме від реляцій панів полковників, а відомо, що не всі товариші ладнають зі своїми полковниками.
— Реєстри ще будуть переглядатися у військовій канцелярії генеральної старшини і при їх перегляді можна буде дещо змінити, — також заспокійливо промовив генеральний писар, — але, як уже сказав його Милість, нам не вдасться відхилити від усіх військових товаришів московського Дамоклевого меча, хоч будемо чинити все можливе, щоб вістря цього меча стяло якнайменше голів нашим військовим товаришам.
— Трясця в печінки москалям! — спалахнув люттю товариш Ільченко. — Що ж це коїться, ради Бога, га?! Обрати гетьмана не дозволяють, обклали нас податками, та такими, що й дихнуть годі, козаків женуть за тридесяті гори на війну й каторжні роботи, а тепер добираються й до нас. До чого все це йде, я вас питаю, панове, скажіть?!.
— Не попадай у розпуку, Павле, — стримав його гетьман. — Це не вперше москалі намагаються вхопити нас за гортанку. Куди складніші були справи, й ми якось вилізли. Будемо й тепер усіляко викручуватися та обгризатися від московського затиску. Щоб тільки в нас єдність і згода були й щоб ми всі думали заодно про добро нашої отчизни, а не лише про свою приватну. Про добро нашої отчизни мислім, панове товариство, — звівся він із-за столу й повторив: — Про отчизну нашу мислім і стіймо твердо, як стояли наші прадіди, діди й батьки. Часи тяжкі настали. Але Московія ще нас не проковтнула й не проковтне, поки ми маємо шаблі в руках і сухий порох у наших порохівницях. Борикатися з Московією нелегко. Може, нам судиться і впасти в нашому змагу, — на те ми й козаки. Коли ж упадемо, наше діло будуть продовжувати наші сини й онуки, бо ж козацькому роду немає переводу. Козацького духа Москві не знищити ніколи!..
Товариство слухало гетьманових слів із великою увагою. Знали всі, що Полуботок не говорив на вітер. Пустослів’я у нього ніколи немає. Тож у присутніх зростав щораз більший респект і пошана до свого наказного гетьмана. Хіба ж Полуботок, чи не найбагатша людина в Україні, не міг би жити собі безтурботно й не боліти долею своєї отчизни?! А він усе за Україну стоїть, про неї журиться й не поступається москалям, хоч на кусники його порубай…