— Мила моєму серцю моя родино, вельцезнатні панове генеральна старшино, вельможні панове полковники, осавули, судді, отамани, знатні військові товариші, дорогі й любі мені гості! Підношу заздровицю за нашу отчизну Україну, за її славне козацтво й за ввесь народ!..
— Слава! — відповіла буревійним гуком заля.
— Та ще підношу заздровицю, — продовжував гетьман, — за всіх мужніх і хоробрих козаків, які перебувають далеко поза нашою отчизною на бранях та роботах, щоб Бог охоронив їх і щоб вони повернули живі й во здравії до своїх родин!..
— Слава! Слава!..
— Підношу заздоровицю в честь нашого Ясновельможного Пана, наказного гетьмана! — грімко крикнув генеральний суддя Черниш.
— Vivat! Vivat! — залунало в залі.
— Слава гетьманові! — кричали молоді старшини.
Полуботок обняв генерального суддю.
— Спаси-біг, приятелю! Спаси-біг вам, дорогі гості! — зворушено говорив він, кланяючись на всі сторони.
Оркестра заграла «Та немає лучче, та немає краще, як у нас на Україні», молодь підхопила, й за хвилину заля гриміла від гучного співу тодішнього козацького славня.
Пісня могутніла, а її відгоміння виривалося назовні, неслося ген-ген далеко по засніжених полях і тривожило тиху морозну новорічну ніч.
Гості забавлялися довго. Молодь витанцьовувала, а старші порозходилися по кімнатах. Випивали, грали в кості або гуторили. Деякі старшини вибиралися додому і, прощаючись, дякували гетьманській парі за гостину. Хто ж хильнув забагато, волів заночувати в гостинному дворі гетьмана, і для таких служба готувала нічлігові кімнати. А що міцні гетьманські напої зламали не одну тверду козацьку голову, то нічліжан набралося чимало, й маршалкові двору довелося добре спітніти, поки він їх порозміщував.
Новорічна забава скінчилася пізно вночі.
З гетьманського двору почали виїздити одні залубні за другими, з кінною охороною або без неї. Старші їхали в закритих залубнях, що виглядали, наче повози з віконцями, а молодь — у відкритих, закутавшися в шуби.
Молодий Черниш відвозив Галю до Глухова, де старий Лука Лісовик мав власний дім. Сам же він не захотів їхати вночі ані до Глухова, ані вертатися на свій хутір. Уперся, що не хоче товктися по вибоїнах ніччю, й Галі не вдалося намовити батька на від’їзд.
А може, старий учинив так навмисне — хотів зоставити молодят самих?..
Баскі коні видзвонювали багатою збруєю і дзвіночками, а візник намагався за всяку ціну обігнати й випередити інших.
Мчали залубні, а з-під копит іскорки скакали. Під полоззям голосно скрипів сніг.
Галя, закутана в теплу шубу, тулилася до нареченого.
Відчувала втому.
Дзеленчали дзвіночки…
Сколихували довколишню тишу, що розсипалася всюди білим килимом, на якому мороз хвацько витанцьовував гопака і бризкав по снігу сотнями блискучих іскорок.
Морозна, ясна й тиха ніч огортала простір, заколисувала Галю до сну.
— Петрусю, любий мій!.. — шепотіла вона тихесенько.
Попри них проскакували залубні, запряжені буйними сивими кіньми. Різноголосо дзеленчали дзвіночки.
Цитьте!..
ЩО ТРАПИЛОСЯ ЦЕХОВИМ БРАТЧИКАМ?
Вкінці януарія[64], коли Глухів приховувавсь у глибокому снігу, а мороз скубав немилосердно перехожих, червонив їм щоки й носи та заганяв їх чимдуж до теплих хат, глухівський шевський цех відбував свої річні збори.
Припали ці збори на останню неділю януарія, а що це була важлива подія для цехових братчиків, тож кожний з них готувався до неї вже заздалегідь. Хто справив собі нового жупана, хто з майстрів споглядав ласкавіше на своїх челядників, обавляючись, щоб, бува, вони, капосні, не стали пащекувати на зборах, а хто заходив по вечорах до цехмайстра Спиридона Безвухого та довгенько з ним шушукався.
Самому цехмайстрові набралося стільки клопітливих справ, що він мотався зранку до пізньої ночі, галасав і підганяв усіх, а найпаче своїх челядників, обділяючи теж щедро потиличниками своїх двох синків, жвавих хлоп’ят, із якими мав чимало мороки зацний дяк глухівського собору Агафій Щука, бо ж вони, втішаючися материнською добротою пані цехмайстрині, не вгавали у своїх витівках у школі, а коли ж не помагало вговорювання їхнього вчителя, шановливого дяка Щуки, тоді цехмайстрові приходилося перетягнути їх обидвох ременякою, і на якийсь час наставав спокій у цехмайстровій господі.
Напередодні цехових зборів у дворі цехмайстра Безвухого аж ніяк не було спокою. Туди нахлинула жінота, вкоротці цілий двір наповнився жіночим гамором і сміхом. Вправні жіночі руки різали м’ясо, патрали рибу, місили тісто, пекли калачі, книші, паляниці, бублики та совали у піч здорові чугуни з усякою стравою.