У соборовому бабинці шушукало тихенько цехове жіноцтво та хизувалося своїми зграбненькими різнокольоровими чобітками, дорогими хутрами, а молоді красуні споглядали крадькома на вродливих компанійців, сердюків і охочекомонних, що й собі прийшли громадно тієї неділі до собору.
Після Служби Божої цеховий люд посунув до цехмайстрового двору і заповнив його простору господу. На покутті засів отець протопресвітер Методій, протопопи, сотник Потічний і найстарший віком цеховий братчик Кузьма. Не забракувало тут теж і дяка Агафія Щуки, якого гонорували[65] цехові братчики за те, що вчив їхніх дітей. Ближче до покуття сіли старші братчики, а далі молодші. А що всі поголодніли, вистоявши довгу відправу в соборі, то й припали відразу до гарячого борщу, вспівши перед тим перехреститися та, схиливши голови, повторити молитву за отцем Методам.
— А чим це ви нас, пане цехмайстре, почастуєте? — звернувся після молитви отець протопросвітер Методій до Безвухого.
— Ось, посмакуєте самі, пан-отче, — мовив цехмайстер і став наливати чарки.
Жіноцтво між тим часом наклало на столи багацько різних страв, нарізаного білого хліба, пиріжків, пампушок, книшів та й собі присіло до столів. У гостинній залунав веселий гамір і сміх.
Говорили про всячину й похмелялися.
Проте цеховим братчикам впиватися не можна було, бо їх іще ждали збори. Тому вони й похмелялися, так сказать, обережно, знаючи, що за ними наглядають братчики з цехової ради. Помітивши, що хтось із цехових братчиків забагато випиває, вони підходили до нього, нашіптували йому тихесенько щось до вуха, що примушувало такого братчика насторожуватися й не розганятися до чарки.
Обід скінчився доволі пізно, і коли гості подалися додому, а жіноцтво, знаючи, що чоловікам слід почати збори, й собі перейшло до другої світлиці, цехмайстер, кахикнувши значуче, підвівся з лавиці.
— Рачив Господь вельцемилостивий діждатися нам сьогоднішнього дня, і ознаймую вам усім, жи відкриваю збори нашого шевського цеху…
Тут Зінько миттю розгорнув цехову корогву й поставив її на покутті під божником. Першою справою було обрання цехмайстра на наступний рік. Тут усі братчики закричали в одно, щоб цех-майстром був і далі Безвухий. Така однозгідність братчиків вельми зворушила пана цехмайстра, й він розкланювався на всі сторони та дякував за честь і пошану. Так само скоренько братчики обрали й цехову раду.
Опісля два братчики взяли під руки й вивели на середину гостинної молодого челядника Омеляна. Почалася церемонія визволення з челядництва у майстри та прийняття Омеляна, як майстра, в шевський цех. Цехмайстер підійшов повагом до челядника, поклав йому руку на праве плачко і проказав урочисто, серед тиші, що настала в гостинній.
— Челядник Омелян, син міщанина Семена Вербового, визволяється сьогодні своїм коштом у шевські майстри…
— Хай живе новий майстер! — заволали братчики.
— Чи хочеш, майстре Омеляне Вербовий, належати до нашого цеху? — питав цехмайстер.
— Хочу.
Тоді до Омеляна підійшов Зінько з корогвою, і майстер поцілував краєчик корогви, а за старим цеховим звичаєм, укинув золоту монету до цехової скарбонки.
Цехмайстер потиснув руку Омелянові, а за ним підходили братчики та поздоровляли Омеляна з його визволенням у майстри.
Обміркувавши ще декілька справ, що їх, як правило, вирішували цехові збори, пан цехмайстер порушив знову справу забраного млина.
— Вельми нас болить, достойні братове, жи минуло багато років із того часу, коли райця Коцюба загорнув нам безецно млина, привласнив його собі й не рачить нам його віддати.
— Що каже суд? — загомоніли братчики.
— Нічого, — розвів руками пан цехмайстер.
— Як це нічого? — заволав голосно хтось із молодших братчиків, — адже ж наш позов був внесений вже давно. Доки ж можна ждати?!
— Це правда, що позов був унесений ще за життя покійного гетьмана Мазепи, — говорив пан цехмайстер, — ви, достойні братове, знаєте, жи райця Коцюба знається близько з полковними суддями, а тому нам так важко виграти наш позов.
— Крук крукові ока не виклює, — міркував голосно старий майстер Шило.
— Правда, правда, — сердилися цеховики, — що ми значимо для полкової знаті? В їхніх очах ми сірома… Коцюбові ж грошенята вони полюбляють кріпко…
— Хабарники нікчемні!
— Споганюють козацьку честь!
— Наживаються людською кривдою та салом поростають, — ремствували братчики.