Мерехтіло тихо полум’я свічок.
Гомоніла служба, і дворецький Панасій урешті примусив покойових іти на впорядкування приймальної залі. З ними пішли теж і свічкарі, бо їм буде робота.
— Я також піду, Панасію, — підвівся молодий Черниш, одягаючи шапку з довгим червоним шликом і поправляючи шаблю. — Доброї ночі вам!
— І тобі, Петре! — підвів його дворецький аж до самих дверей.
Молодий Черниш крокував широким подвір’ям. Йому в лице війнув холодний вітер, рвучко мотнув шликом і, мов пустун, побіг далі. Місяць уже піднявся високо на небі, й зоряним густомережжям потягнувся Чумацький Шлях.
У городі ще блимали тут і там рідкі світла. Великі дзигарі на ратуші, спроваджені ще покійним гетьманом із Голландії, голосисто видзвонили одинадцяту годину ночі.
Проходячи коло вартівні, цікавий Петро заглянув крізь вікно. Кілька козаків грало в підкидного дурня, дехто лежав, а службовий старшина читав книжку, розсівшися вигідно біля столу.
«Завтра моя сотня нестиме варту», — міркував Черниш, проходячи повз вартових, які, побачивши сотника сердюцької сотні, випросталися.
Вийшовши на вулицю, поза дебелі, обковані залізом ворота гетьманського двору, Петро ще раз глянув на гетьманську палату.
Нагорі, де приміщувалася канцелярія, ще світилося.
Там радила генеральна козацька старшина.
«Тяжке вереміє настає», — пригадалися Петрові слова його батька, й він, ідучи додому, роздумував над тим, що воно справді тяжке.
Під ногами шерехтіло опале листя, а з оголених садів і порожніх вулиць виходила пізня ніч, беручи у свої обійми гетьманський город Глухів.
В кімнаті накурено було, мов у димарі, й над столом підіймалися далі густі сувійки диму.
І не диво. Генеральна старшина радила цілий день і засиділася оце аж до пізньої ночі.
Всі були втомлені.
Генерального писаря Савича почало схиляти до сну.
Попередньої ночі він спав малувато, бо дуже пізно повернувся з гетьманської канцелярії додому. Лубенський полковник Маркович поправлявся щохвилини в широкому кріслі й цілий час сердився на свою носогрійку, яка не хотіла курити як слід. Генеральний осавул Журахівський сидів насуплений, перегортаючи знехотя папери, що лежали перед ним на столі, а Милорадовичеві кумедно стовбурчилися вуса, й він їх розгладжував, нарікаючи в душі, що трапилося лишнє діло тоді, коли кожний тілесний м’яз аж просив блаженного відпочинку.
Найбадьоріше держався таки Павло Леонтійович Полуботок, який від смерти гетьмана Івана Скоропадського титулувався наказним гетьманом. Хоч віком уже старший і повнотілий, він, проте, не виявляв особливої втоми, тільки розстібну в жупана на грудях і попивав час від часу великими ковтками холодну сливовицю — свій улюблений напій. Із його сірих очей проглядала рішучість, а у словах вичувалися нотки тугої впертости. Генеральна старшина добре знала вдачу Полуботка. Тому хоч побоювалася, що їй буде важкувато з новим наказним гетьманом, проте, із другого боку, була навіть рада, що саме він став цим гетьманом, бо знала, що Полуботок відважно заступатиметься за Україну й козацтво перед царем Петром, який, мов коршак, насідав на козацьку землю.
Миргородський полковник Данило Апостол був не менше втомлений від інших. Він чи не найстарший віком серед генеральної старшини, і йому мала б належати булава, за майже тридцять років служби, але Апостол до цієї булави не рвався. Звичайно, йому хотілось би стати гетьманом, бо навіть сам покійний гетьман Мазепа, відпускаючи його незадовго перед полтавським боєм до свого полку, говорив йому, що після смерти Скоропадського гетьманська булава повинна перейти в руки полковника Апостола.
Пам’ятає, як сьогодні, слова покійного гетьмана: «Велике діло ми розпочали, Даниле, — говорив він, — і невідомо, чим воно закінчиться. На всякий випадок ти мусиш бути при своєму полку, не тут, біля мене. Ні, ні, не думай, що я, може, тобі не вірю, — заспокоював його гетьман, бачачи Апостолове хвилювання. — Бачиш, я мислю про майбутнє нашої козацької землі. Переможемо ми Петра — добре, а як не переможемо, що тоді?! Мені вже не судиться довго жити. Скоропадський теж не молодший, а Україною повинна рядити в майбутньому, після смерти Скоропадського, людина, яка не піде на вудочку Москви й не запродає козацької землі. Я бачу тільки тебе, Даниле, й тому ти мусиш від мене відійти…»
Апостол пригадує, що він плакав, мов мала дитина, коли прощався з гетьманом, який не хотів для себе слави, але бажав добра Україні й народові, думав і журився долею українських земель та їх майбуттям. Коли ж цар поставився більш-менш прихильно до кандидатури Полуботка на наказного гетьмана, Апостол не почував себе діткненим.