Полуботок, знаючи добре погляди кира Йосифа, був певен, що йому вдасться вмовити архимандрита.
Не помилився.
— Гаразд, — мовив архимандрит, вислухавши Полуботкову річ, — зроблю це для тебе, Павле.
— Не для мене, кире Йосифе, не для мене, — повторив Полуботок, — а для нашої отчизни, для України…
— Ти рекл єси, — проказав тихо архимандрит, — для нашої отчизни — України.
— Спасибі тобі, кире Йосифе. Не забуду довіки твоєї помочі.
— Чинитиму, що буде можливе, — говорив архимандрит. — Мушу діяти вельми обережно. Наскороруч нічого не вийде, та й вельми небезпечно. Сам знаєш який тепер час…
Так оце і тепер у дорозі на Київщину наказний гетьман заїхав у першу чергу до Свят-Преображенського манастиря. Реляція кира Йосифа його порадувала. За короткий відносно час проворний архимандрит успів уже розкусити, чим дишуть три архиєреї та кілька протоігуменів. Звичайно, що вони вельми бояться, але коли б що й до чого, тоді вони підтримали б наказного гетьмана, якому, на їхню думку, й бути виборним гетьманом.
Заночувавши в манастирі, наказний гетьман вибрався другого дня оглянути рудню, яка належала до маєтків козацького війська. За вигідними критими залубнями, на яких красувалися Полуботкові знаки, їхали компанійці, а за ними тяглися залубні з гетьманським почетом, їхала служба та скрипіли сани, навантажені всяким подорожним добром.
Гетьманські залубні пробігли густим лісом і, вихопившись із нього, помчали швидко засніженими полями.
Проїхавши почерез декілька сіл, що їх хатки ледве виглядали з-під товстющого снігового кожуха, гетьманська валка повернула вправо й за деякий час зупинилася серед чагарнику. На просторій галявині копачі гупали кайлами й ламали замерзлу землю. Її потім одбирали, щоб оголити руду, яка тут же лежала під верхнім шаром землі. Руду копали й возили саньми недалеко до здоровенної, побудованої з каменя рудні, яка вся закоптіла й почорніла. Та й довкола рудні сніг геть зчорнів. Такими ж чорними й неймовірно брудними були свитки рудників, котрі розвантажували руду. Внутрі рудні палали великі горнила. Гаряч була така велика, що рудники працювали лише у рваних сорочках. У рудні були теж і кузні, й там гриміли молоти, сопіли ковальські міхи, бризгав сліпучий вогонь і ввихалися ковалі.
Майстер-рудник, побачивши наказного гетьмана з почтом, підійшов ближче і, знявши з голови заялозений шкуряний каптур, поклонився низько гетьманові.
— Помагай вам Біг! — привітався гетьман. — Як працюється тепер?
— Зима, Ваша Милосте, та й сповільнилася праця. Земля замерзла, тож нелегко копати руду.
— Але ковалі, бачу, працюють завзято…
— О, нам роботи не бракує, Ваша Милосте, — підійшов до гетьмана старший, сивовусий майстер-коваль. — Оце тепер уже робимо леміші до плугів, селяни приходять за сокирами, підковами, обіддями, Київський полк замовив багацько списів і шабель.
— Бачу, що праця йде, — мовив гетьман, — платіть людям добре, щоб ніхто кривди не мав. Тут, кажеться, у вас є хатина. Підемо туди. Мені цікаво заглянути в записи, як ведеться рудня, — говорив гетьман до обидвох майстрів, які пішли попереду, показуючи дорогу. В рудні залишилися компанійці та гетьманська служба, Всі вони з цікавістю розглядалися довкола. Мало хто з них бачив рудню, тож усе їх цікавило.
Переглянувши записи та поговоривши з майстрами, гетьман із своїм почотом подався до найближчого манастиря, де всі й пообідали, а після обіду гетьманська валка вирушила в дорогу до Києва. Там гетьман мав зустрінутися з князем Голіцином, котрий повернувся в Україну з перського походу. Крім того, гетьман хотів побачити, в якому стані є Київський полк, котрий одержав приказ готуватися в похід.