На вінчанні був і наказний гетьман із своєю родиною.
Коли єпископ читав Євангелію, несподівано згасла свічка в руках старшого боярина. Це був лихий віщий знак, і всі збентежилися. Це помітив полковник Ушаков і шепотом поспитав Апостола, в чому справа. Цей пояснив Ушакову, що згідно з віруванням, коли комусь згасне свічка в часі вінчання, така особа скоро помре.
В часі многоліття молодятам за городськими мурами важко гримнули гармати.
Весільний обід відбувся в Чернишевому дворі. Після звичаю обід повинен бути в молодої, але Черниші й Лісовик погодилися, що обід буде в Чернишів.
Черниші й Лісовик зустріли молодят на порозі, вітаючи їх такими словами:
— Хай пошле вам Бог щастя, здоров’я і многоліття. Будьте багаті, як наша земля, й радісні, як ясне сонечко. Ростіть діток на славу нашому народові.
Тут же молодят обсипали з усіх сторін житом, пшеницею і хмелем. Старий Лісовик, поцілувавшися з Петром, подарував йому стару дорогу шаблю, а Чернишиха подарувала Галі дороге намисто.
Весільний обід був справжнім бенкетом, і московські старшини з Малоросійської Колегії, запрошені на весілля, немало дивувалися, бачачи таке багатство у дворі генерального судді.
Слуги й челядь збивалися з ніг, розносячи страви й напої. Гості випивали за здоров’я молодят, наказного гетьмана, Чернишів, Лісовика та все козацтво. Рад не рад, Полуботок мусів піднести заздоровицю за царя Петра. Він радів, що Вельямінов саме виїхав тоді до Києва, і не мусів терпіти присутности зненавидженого царського вислужника. Для наказного гетьмана була й нагода зустріти козацьку знать, погомоніти зі знайомою старшиною, і він після обіду підходив до полковників, сотників, отаманів, ручкався з ними та приязно розмовляв. Молодь вже витанцьовувала, та й дехто зі старших теж пускався у жвавий танок.
— Ге, ге!.. Пане товаришу, — правив Апостол генеральному обозному, — бачу, що ти ще витинаєш метелицю хоч куди…
— Хай їй цур, фу, й втомився я, — крехтав Лизогуб, — не міг одказати своїй хрещениці. Воно ж молоде, пурхає, мов метелик, куди ж мені, старому? Ох, ох, зовсім заморився…
— Дерзайтеся, дерзайтеся, пане товаришу, — підходив, посміхаючись до них, генеральний писар Савич, — альбовім вельце тяжкую годину будемо мати наступного тижня…
— А що таке? — сполохався Лизогуб.
— Нараду созиваєт Вельямінов — це місце, де les extremes se touchent[81]. Боюся, жеби знову звади не було.
— Чорти б взяли того клятого Вельямінова, — супився Лизогуб, — життя вкорочує нам гаспид.
— Чи наказний піде також на нараду? — цікавився Апостол.
— Піде, — притакнув генеральний писар, — «висоцеповажаний», — замітив він із глумом, — зволив теж запросити й гетьмана.
— Хвала Богу, що я не належу до Колегії, — мовив Апостол, — не мушу сидіти разом із таким скурвим сином, як Вельямінов.
— Т-с-с, — смикав його за рукав Лизогуб, — не говори так голосно, бо в москалів довгі вуха.
Але московські гості, далеченько у глибині бенкетної залі, смакували холодні напої, внесені слугами прямо з погреба. Полковник Кошелєв шукав нагоди зустрітися з наказним гетьманом, і коли його товариші стали хмеліти, він підійшов до гетьмана та одвів його на сторону.
— Маю Вашій Милості щось сказати. Вельямінов знову послав донос на Вашу Милість, — проговорив він тихо.
— Т-ак, — звів брови Полуботок, — куди ж він подав донос? У сенат чи до Його Величества?
— Тим разом у сенат. Про те, що канцелярія генеральної старшини проволікає перереєстрацію значних військових товаришів. Та ще й писав, що генеральна старшина проволікає справу прослідження нападу на графа Василія Павловича Юсупова. Ваша Милість пригадують ту голосну подію, коли на хуторі полковника Толстого на графа напали й забрали в нього лист до великого везіра та гроші. Семен Лукич тривожить сенат, що в Малоросії відроджується мазепинство й що козацька старшина тому сприяє. Передумайте те все, Ваша Милосте, щоб не були заскочені новою коверзою нашого бригадира…
— Спасибі, спасибі, пане полковнику, — потиснув йому кріпко руку Полуботок, — твоєї прислуги я не забуду…
Не даючи нічого на виду, Полуботок і Кошелєв скоро загубилися серед гостей. Вдоволений Кошелєв, який не полюбляв Вельямінова, прозраджував час до часу Полуботкові деякі секрети Малоросійської Колегії, що давало наказному гетьманові й генеральній старшині можливість як не випереджувати такі чи інші потягнення Вельямінова проти неї, то бути на них приготованою. Вельямінов не сподівався, що про його замисли дізнається наказний гетьман, а тому він дуже лютився, коли Полуботок або генеральна старшина параліжувала його пляни. Полуботок винагороджував щедро Кошелєва, а мало оплачуваний царською казною полковник радів, що може час до часу покласти у свій гаманець більшу грошову суму.