Полуботок упертий. Коли візьметься за якесь діло, то мусить свого добитись. «Хай він огризається з Петром!» — прищулив своє одиноке око миргородський полковник.
Все-таки його та всю генеральну старшину тривожило письмо від царя, яке привіз попереднього дня спішний кур’єр із Петербургу. Полуботок аж побагрянів ізпересердя. Черниш не втерпів, зірвався із крісла й заходив швидкими кроками по кімнаті. Де ж пак! Цар не дає згоди на вибір гетьмана. Яке він має право так поступати?.. Що ж це таке?!. Москалі хочуть цілковито знівечити козацькі права, а Петро й так уже чинить неймовірні лиходійства в Україні. Дійшло до того, що самовільно усуває козацьких полковників і на їх місце настановляє москалів. Правда, генеральна старшина підняла була шумливий протест, і цар на якийсь час дав собі спокій із цією справою. Тепер, після смерти Скоропадського, виглядає на те, що він хоче скасувати зовсім усі козацькі вольності. Тепер уже й гетьмана не дозволяє вибрати, мовляв, поки що його вибір треба відкласти. А чому — це ясно всім. В Україні, замість гетьмана, має радити Малоросійська Колегія, а зглядно царське «око й вухо» — бригадир Вельямінов.
Сердилися й довго радили над царським листом. Лизогуб усе лаяв князя Меншикова, «отого безсовісного бублейника», чорного духа, який ненавидить Україну й козацтво. Вкінці рішили, що треба таки відстоювати право вибору гетьмана, подобається це цареві чи ні, й домогтися його згоди. До Петра треба вислати посланців, які повезуть йому письмове становище генеральної старшини. Коли виникне потреба, то ці посланці повинні особисто представити цареві необхідність вибору гетьмана в Україні.
Цар тепер в Астрахані.
Хто поїде туди?..
Перебирали в думках, підшукуючи таких посланців, які б не побоялися сказати цареві правду у вічі. Відомо ж, який Петро буває скажений, а посланці теж не повинні бути підлабузниками, яких чимало розвелося тепер серед козацької старшини.
Вирішили вислати військових товаришів — Василя Биковського й Семена Рубця. Обидва відважні старшини, які плазувати перед царем не будуть. І надійні. Ще покійний Скоропадський часто висилав їх до Петербургу в різних справах. Вони знають добре всякі входи й виходи в царському дворі, тобто орієнтуються, до кого слід звернутися й що сказати.
Значить поїдуть…
Полуботок зразу ж розпорядився послати за Биковським і Рубцем, щоб вони негайно прибули до Глухова й були готові в далеку дорогу поза межі України. Генеральна ж старшина почала обмірковувати й компонувати листа до царя. Генеральний писар Савич перечитував написане кільканадцять разів, поправляв і креслив, а коли врешті письмо всі одобрили, присівся до окремого стола під вікном і почав його старанно переписувати. Не хотів запрягати до цієї роботи канцеляристів. Котрийсь із них або із підписків може десь щось бовкнути, що не слід, і про це негайно знатиме канцелярія Малоросійської Колегії, чого генеральна старшина на хоче. Вишле письмо так, що й Вельямінов не знатиме.
Савич виводив уважно крутасті літери з різними вихилясами, низав їх рівненькими рядками, й за деякий час письмо до царя було готове.
Прочитав його ще раз уголос, і коли всі кивнули схвально головами, підсунув листа до підпису наказному гетьманові.
Полуботок за звичкою розгладив свій вус і не менше старанно, як Савич, вивів унизу свій підпис: «Его Царського Пресвітлого Величества войска запорожскаго полковникъ черниговскій Павелъ Полуботокъ».
Після Полуботка підписали письмо всі присутні, а генеральний писар приклав до нього велику печать.
— Хвала Богу, одне преважливе діло за нами, — сказав Полуботок, — але ще маємо друге, теж вельми дражливе. Прочитай, Семене, — звернувся він до Савича, — письмо, яке прислав цар з Астрахані.
— З Астрахані? — здивувалися старшини. — Чого ж він хоче знову від нас?..
— Ось послухайте самі, — знизав плечима Полуботок.
Генеральна старшина аж торопіла, слухаючи нової царської вимоги, щоб вислати негайно кілька тисяч козаків у похід на допомогу царській армії, яка почала воєнну кампанію проти персів.
— Кілька тисяч козаків!.. — розвів руки Полуботок. — Звідки ж ми візьмемо тих кілька тисяч?.. Цар своїми безперервними війнами й земляними роботами так вигубив наше козацтво, що довів нас до краю. Козаків же не натрусиш, мов груш із грушки, й не наловиш, мов риби в сіті…
— Діло вельми щекотливе[4], — розважав уголос генеральний осавул. — Мислю, же презентувати козаків цареві не єсьмо в силі теперечки. Полки наші барзо слабі. Вцалє то самий молодняк, а же такого молодняку не можемо посилати в похід, о том нема дискурсу[5]. Цар буде фуритися[6], але ми мусимо секурувати[7] наше козацтво, бо що ми без нього чинитимемо?.. Петро зумисне витягає козаків, жеби його здевастувати[8]…