В останньому з весільних днів старий Лісовик гостював у себе селян, що проживали в околицях його хутора. Мовляв, хай знають посполиті, як Лісовик видавав доньку заміж. Він погостював посполитих славно, й вони довгенько згадували те гостювання.
Настав останній день гучного весілля.
За Галею приїхав Петро зі своїм весільним почетом, а коли молоду стали готувати в дорогу, старому Лісовикові покотилися сльози з очей. Він іще дужче схвилювався, коли свашки заспівали при виході Галі з батьківської хати:
Устя обсипала молодих при виході з хати збіжжям — пшеницею, житом, просом, а гості обкидали їх грішми. Це на те, щоб молоді щасливо жили й не знали нестатків.
Великий весільний поїзд, що його супроводили веселі розбавлені козаки, стріляючи з пістолів, в’їхав із гамором і веселощами у Чернишів двір. Коли молодята висіли з карети й підійшли до дверей, їх зустріли обидвоє Черниші, що стояли біля столика, на якому були хліб і сіль, нарізаний калач, миска з медом, гроші й полумисок із різним збіжжям.
Молоді, підійшовши до столу, вклонилися низенько батькам. Опісля взяли по скибці калача, вмочили в мед і з’їли. Це для того, щоб їм солодко жилося. Судіїха тоді взяла пригорщу зерна з полумиска й обкинула молодят.
Коли ввійшли до бенкетної залі, молодят посадили на покутті й почався останній весільний бенкет.
Другого дня гості стали роз’їжджатися додому. В Чернишевому дворі служба гарувала цілий тиждень, приводячи все до ладу. Не менше роботи було й на Лісовиковому хуторі, де все ще порядкувала Устя.
Щасливому Петрові так і не довелося побути безтурботно зі своєю молодою дружиною, бо вже другого дня після весілля прибіг гінець від гетьмана, щоб Петро негайно йшов до гетьманської канцелярії.
Через декілька днів Петро Черниш вже був у дорозі до Києва, по секретних гетьманських справах.
МАЛОРОСІЙСЬКА КОЛЕГІЯ
Просторий будинок, у якому урядувала Малоросійська Колегія, ховався у буйних садах. Тому-то й вулицю було названо Садовою. Міщанські садиби й двори козацької старшини, яка жила в Глухові, теж ховалися серед крислатих дерев, так що тільки криші, червоніючи, визирали з густого дерев'я.
Будинок Колегії був у два поверхи, із високими вузькими вікнами й важкими дверима, коло яких день і ніч стояла московська сторожа. Ззаду будинок мав іще величенький ганок, із якого можна було зійти широкими дерев’яними східцями прямо у садок, що тягнувся аж до позагороддя статечних глухівських міщан, яким довелося бути сусідами Колегії.
Усередині будинку було чимало кімнат-канцелярій, заставлених дубовими столами, кріслами, стільцями та шафами, напханими вщерть різними документами й паперами.
У канцеляріях трудилися з ранку до пізньої ночі писарі та підписки. У вестибюлі ж крутилися єгри, що належали до охорони, а в одній з кімнат висиджувалися гінці та посильні, готові на кожночасний виклик колегіяльного начальства.
Головна канцелярія Малоросійської Колегії знаходилася на першому поверсі. Вона була світла і простора. Стояли тут теж дебелі шафи, великий стіл і вигідні крісла з високими спинками. На стінах висіла козацька зброя, а між вікнами красувався великий портрет царя Петра. Від дверей аж до стіни, на якій висів портрет, був просланий на долівці пухкий килим.
На одній зі стін красувався чудовий гобелен, а на другій висіла добре змальована картина, на якій невмирущий козак Мамай вигравав безжурно на бандурі та споглядав із химерною і лукавою усмішкою на чужих господарів у канцелярії.
Вельямінов не любив картини.
Його дратував безжурний і химерний козак Мамай, що сидів, наче живий, підобравши ноги під себе і немов ось-ось хотів поспитати: «А що ви тут робите, люди добрі?» Вельямінов усе косився на Мама я, вважаючи його духовим чаклуном і бунтівником, що вічно бунтує козацький люд. Хотів віддати картину до гетьманської військової канцелярії, щоб не дивитися на Мамая, але полковник Ушаков, який знався на малярстві, переконав його, що картина вартує добрячі гроші й що не годиться її позбутися. Вельямінов крутив носом, але остаточно махнув рукою, і козак Мамай залишився в його канцелярії, щоб іще дужче дратувати непогамовного Вельямінова. «Очі тобі виколю, гаспиде», — погрожував не раз Мамаєві роздратований Вельямінов. Проте дірявити картину він не наважувався, а Мамай знову ж не переставав глумливо усміхатися на превелику досаду бригадирові, який узагалі не любив козаків, уважаючи всіх їх бунтівниками й мазепинцями.