Вкінці мая, коли уквітчана весна веселилася над Глуховом, Вельямінов скликав нараду Малоросійської Колегії, в якій засідали: ген. бригадир Степан Лукич Вельямінов, москалі-полковники — Кошелєв і Ушаков, підполковники — Шепотієв і Жданов та майори — Молчанов і Лихарів. Із козацької старшини засідали в Колегії: генеральний суддя — Іван Черниш, генеральний писар Семен Савич, генеральний осавул Василь Жураківський і ген. обозний Яків Лизогуб.
На важливі наради бригадир Вельямінов запрошував теж і наказного гетьмана. Козацька генеральна старшина нерадо відвідувала Малоросійську Колегію. Вона урядувала собі постійно у своїй генеральній військовій канцелярії, втримуючи зв’язок із Колегією через посильних. Коли ж Вельямінов скликав на нараду всю Колегію, тоді козацька генеральна старшина, рад не рад, мусіла йти на таку нараду. По своїй вдачі ген. бригадир Степан Лукич Вельямінов був людиною грубою, нетактовною і дуже скоро він зразив собі своєю поведінкою генеральну старшину, а зокрема наказного гетьмана, який на перехід не терпів грубуватого бригадира.
За столом, під царським портретом, засів Вельямінов. По правиці сів наказний гетьман, а інші члени Колегії розсілися при столі, хто де хотів. Старшина мовчки й терпеливо слухала довгий і нудний рапорт секретаря Колегії полковника Ушакова про різні справи, а теж і про те, що невеликі успіхи виявлено в перереєстрації значних військових товаришів і що в тому винуваті полкові канцелярії, бо мляво ведуть реєстрацію. «І чого б то їм поспішати?» — посміхнувся у дусі генеральний писар. Закінчивши свою довгу реляцію, Ушаков звернувся до наказного гетьмана із проханням, щоб гетьманська військова канцелярія принаглювала полкові канцелярії поспішити з перереєстрацією значних військових товаришів.
Полуботок пообіцяв наполягати на полкові канцелярії, щоб поспішали з роботою, хоч у душі посміхався, знаючи добре, чому то в полках зволікають із переписом.
Після обговорення ще декількох маловажних справ Вельямінов, присунувши до себе папери, почав говорити про сенатську постанову — накласти новий додатковий податок на населення козацької землі.
Генеральна старшина почала протестувати.
— Козаки, міщани й посполиті так уже обложені різними податками, що дихнути їм годі, — мовив Лизогуб, — Україна ще не сплатила минулорічного податку, а сенат уже добавляє ще додатковий…
— Такий податок вельми обтяжить наш нарід, — підтримав Лизогуба генеральний суддя, — край наш і так виснажений війнами та походами. В нас багацько калік, удів і сиріт, що про них ми мусимо дбати.
— Маєте на те ваші збори[82], — перебив йому Вельямінов.
— Це правда, пане генерале, — продовжував генеральний суддя, — але зборів не вистачає. За покійного гетьмана Скоропадського сенат погодився, щоб царська казна виплачувала щорічно кільканадцять тисяч рублів на утримання козаків, котрі повертаються каліками з походів, сиріт і сімей поляглих козаків. Так було впродовж декількох років, а два роки тому казна перестала виплачувати гроші.
— Виходить, що вам тих грошей вже не потрібно, — мовив байдуже Вельямінов.
— Як не потрібно? — обрушився генеральний обозний. — Раз ми просили, сенат схвалив і казна присилала гроші, а тут, ні сіло, ні впало, немає більше грошей і нам нічого не кажуть…
— Сенат вирішив припинити виплату з казни, — промовив тихо полковник Кошелєв, який відав грошовими справами Малоросійської Колегії.
— Т-а-к?! — здивувалася генеральна старшина. — Чому ж тоді про це не було повідомлено?
— Сенатський указ прийшов тільки недавно.
— Все-таки треба було довести цей указ негайно до нашого відома, — звернувся Полуботок до Вельямінова.
— Кажу ж, що указ тільки що наспів. Ми й самі ще не вспіли розібратися в ньому.