— Так тоді хочемо, щоб цей указ був прочитаний тут же на нараді.
— Прочитати то можна, — погодився Вельямінов. — Прочитай, Іване Димитровичу, — звернувся він до полковника Ушакова.
Указ був довгий і крутенький. У ньому й справді було написано, що сенат касує свою давнішну постанову про допомогу козацьким родинам, удовам і сиротам, тому що, на думку сенату, матеріяльне положення Малоросії тепер значно покращало й що військова скарбниця є у спромозі допомагати всім потребуючим із власних грошових засобів.
Дискутували довгенько над тією справою. Вельямінов настоював, що рішення сенату треба прийняти, а генеральна старшина впиралася. Остаточно стали на тому, що генеральна старшина звернеться сама до сенату із проханням, щоб сенат ревідував свою постанову.
Але справжню бурю викликала на нараді справа нещодавно проголошеного універсалу генеральної старшини до селянства, щоб воно виявляло послух своїм панам, а головно землевласникам — козацькій старшині.
В багатьох місцевинах бунтувалося селянство проти землевласників. Одного з них, Данила Забілу, збунтовані селяни мало що не вбили й надрали йому чуба, а Андрій Лизогуб подав жалобу на своїх селян, що вони в селі Погребах побили до півсмерти сільського старосту за те, що він вимагав, щоб селяни слухали свого пана.
Бригадир Вельямінов, радіючи, що може висипатися на Полуботка й генеральну старшину, загаласував, що генеральна старшина не мала права видавати такий універсал без відома і згоди Малоросійської Колегії. До речі, такий універсал може викликати неспокій у країні, бо ж у ньому борониться землевласників, тобто багату козацьку старшину, а селян зводиться до звичайних кріпаків. Такої настанови генеральної старшини Малоросійська Колегія не поділяє.
— Ми поступили правильно, — мовив генеральний писар, — універсал був виданий, і селяни притихли. Ми не хочемо мати у країні будь-яких розрухів та боротьби.
— Ви повинні були узгіднити універсал із нами, — замітив полковник Ушаков.
— Генеральна старшина мало коли узгіднює свої універсали з нами, — докинув злобно Вельямінов, — про це вже і Його Величеству добре відомо.
— Всі важливіші універсали ми узгіднюємо з вами. Але немає потреби узгіднювати кожну дрібницю. Адже ж усе-таки генеральна старшина є владою в Гетьманщині, — мовив наказний гетьман.
— Ніяка ви влада, — спалахнув Вельямінов, — владу в Малоросії справуємо ми — Малоросійська Колегія. — Тут він тицьнув себе гордовито пальцем у груди. — Поняли?!
Генеральна старшина остовпіла.
Ніхто й ніколи до неї так грубо й брутально не висловлювався, як оце Вельямінов.
Полковникам стало ніяково. Кошелєв почервонів, а Ушаков, потупивши очі в папери, й не підводив їх на генеральну старшину.
— Ми прикро вражені такими словами, — заговорив Полуботок. У його голосі бреніла досада й гнів. — Ви, бригадире, забуваєте, що ми, генеральна старшина, є таки найвищою владою в Гетьманщині для нашого народу, а не Малоросійська Колегія. Я — наказний гетьман і моя генеральна старшина…
— Подумаєш… гетьман, — перекривився йому Вельямінов, — ніякий ти гетьман, а звичайний собі полковник Його Величества.
— Генерале! — зірвався Полуботок із крісла.
— Начхать мені на тебе! — закричав люто Вельямінов. — Хто ти такий, га?! Я — генерал-бригадир, голова Малоросійської Колегії! Я влада в Малоросії! Ти ж передо мною ніщо. Вас я також затисну, — кипів люто Вельямінов на генеральну старшину, яка все ще не могла прийти до себе, почувши такі образливі слова з уст голови Малоросійської Колегії.
— Затисну вас так, що й не писнете. Минулися ті часи, коли з вами возилися, — кричав Вельямінов. — Тепер не те. Його Величество приказав поступати з вами по-новому, — горлав він, бризкаючи гидко слиною.
Наказний гетьман повернувся і важкою ходою подався до дверей. За ним без слова вийшла й генеральна старшина.
Козацька генеральна старшина засідала того дня довгенько у військовій канцелярії. Всі були обурені й роздратовані. Наказний гетьман сидів насуплений при столі, а генеральний писар шелестів увесь час паперами, переглядаючи нашвидкоруч різні супліки, що їх піднесли йому канцеляристи.
— Негайно слід написати й вислати жалобу до царя за грубо зневажливу поведінку Вельямінова, — говорив Лизогуб, пихкаючи свою люлечку.
— Клятий москвин, — сердився Жураківський.
— Скочив чортом сьогодні.
— Нахаба ж, крий Господи…
— Сказав нам те сьогодні, панове, — мовив тихо Полуботок, — що думає цар. Петро хоче прибрати Україну в свої руки так, щоб зробити з неї свою губернію. Наслав у нашу землю свої великі залоги, здирає податки, винищує наше козацтво походами та війнами, заводить московські порядки. Не допускає до вибору гетьмана, хоче позбутися мене й вас усіх, щоб дорешти обезголовити Гетьманщину.