— Як у тебе, Даниле, з козаками? — спитав Полуботок миргородського полковника.
Апостол скривився.
— Так сказати, у мене нікчемно. Є багато хворих. Молодняку не дуже-то… Три тисячі козаків пропали мені на тих клятих ладозьких земляних роботах. Чимало вернулося каліками або зовсім не здібними до дальшої служби. Пользи[9] з таких уже немає ніякої…
— В мене теж не ліпше, — зморщив чоло полковник Маркович. — Знаєте, же послав-єм недавно одну тисячу Голіцину…
— Цар буде хапати нас за горло, — зауважив суддя Черниш, — коли не дамо йому козаків.
— Достоменно так і буде, — підтримав його генеральний писар.
— Вислати козаків треба, але якнайменше, — дораджував Милорадович, — скажімо, одну тисячу. Відмовитися не можемо, бо Петро позриває нам голови. Отож ідім на проволоку часу. Поки козаки зберуться, поки виберуться в похід, промине багато часу. Цареві ж напишемо негайно, що ми з охотою раді б учинити його государську волю, але не можемо виставити більше як тисячу комонників. Хай собі цар біситься, але в нашому письмі треба представити йому у фрасотливий[10] спосіб стан наших полків. Ти, Семене, кебетний[11] у тому, — звернувся він до генерального писаря, — скомпонуєш такого листа, жеби цар не звонпив[12] у нашій щирості.
— Воно й добре, — згодився Полуботок. — Пошлемо цареві поки що тисячу козаків. Завтра напишеш, Семене, до ніженського і стародубського полковників, щоб збирали козаків, а ви, панове полковники, — звернувся він до Апостола й Милорадовича, — дійте так, щоб із ваших полків козаки теж були готові в похід у найближчому часі.
Свічкарі погасили свічки.
Покойовий підійшов навшпиньках до Полуботка, який сидів біля столу, підперши рукою голову, й запитав, чи ясновельможний не рачить[13] іти відпочивати? Але Полуботок заперечливо махнув головою!
Старий покойовий уклонився низько наказному гетьманові й, виходячи, причинив потиху двері.
Полуботок підійшов до вікна.
Чумацький Шлях геть уже розгубився в зоряному килимі, а місяць, ого, бач, як піднявся високо.
По подвір’ї проходжувалася повільно сторожа.
В городі вже ніде не видно світла. Пізня ніч.
Спить Глухів.
Наказний гетьман зітхнув і повернувся спиною до вікна.
Він утомлений. Звалився знову у крісло, виложене зеленим оксамитом. Полум’я свічки у трійнику на столі нагло замигало, скорчилося і згасло. Потягнуло легким чадом.
Наказний гетьман скривився. Не терпів смороду згаслої свічки. Колись давно в одному з походів, здобуваючи лівонське місто, він бачив, як горів людський труп. Із того часу не, зносив смороду чогось згорілого.
В кімнаті було дуже тихо.
В шафах із доброго дуба із крученими химерно підніжками стояли рівними рядами книжки й лежали хроніки, мемуари, діяруші та різні документи — все поскладане як слід. Так і годиться бути в гетьманській канцелярії.
На невеличкому столикові, під стіною, лежала за склом на оксамитовій подушці гетьманська булава й вигравала самоцвітами.
Полуботок, підвівшись з крісла, підійшов повільно до столика й, піднявши скляне вічко, взяв булаву до рук.
«Яка вона важка!»
І приманлива.
Чи зможе втримати її у своїх руках?..
«Важко тобі буде, Павле Леонтійовичу, ой важко», — неначе говорили йому зі стін гетьманські портрети. Вже і Скоропадський між-ними, лише немає Івана Степановича Мазепи.
Виклятий царем.
Небезпечно і згадати тепер про нього.
«Тебе виклинають, Іване Степановичу, — заворушилися тихо Полуботкові уста, — але вічним ти будеш в історії нашого народу. Ти піднявся великого діла, й не твоя вина, що не зміг його довершити. Ти вмер, Іване Степановичу, але твоя ідея житиме вічно. Не вб’є її Петро, ані його наслідники. Великий був єси, Іване Степановичу, та як мало всі ми тебе розуміли!..»
Полуботок поклав булаву на подушку й обережно закрив скляне вічко.
«Яка вона важка!.. Боже, не опусти мене во скорбіях моїх…»
Сів і знову прочитав зловісне царське письмо.