Всі йому вклонилися.
— Ліпше щось, як нічого, — нахилився до графа Орлика маркіз Гізот, крокуючи поруч нього блискучим паркетом розмальованого коридору версальської палати, — з кардиналом не легка справа, як самі знаєте, він не хоче дразнити Росії. Але, побачивши нашу однозгідну поставу, сьогодні він не дуже спротивлявся.
— Але, чи справді кардинал поробить потрібні заходи? — сумнівався граф Орлик.
— Про те будьте спокійні. Рішення королівського консиліюму зобов’язує канцлера держави. А втім, від чого ж ми?! Будемо допильновувати тієї справи. Ага! Щоб я не забув. Мій агент зустрівся у Кенігсберзі з Аскер-пашею. Цей шибайголова передав вам листа. Ось він, — подав маркіз графові малюського листа. — Подивляю вас, козаків, що маєте таких відданих людей справі свого народу, — говорив маркіз.
Повз них проходив коридором повагом кардинал Флері і від-клонився їм із приязною усмішкою на їх уклін.
— Майбутній канцлер Франції, — сказав маркіз Гізот, услід проходячому кардиналові.
— Думаєте?..
— Не маю сумніву. Регент хворіє і довго не проживе. Після його смерти владу вже твердо перебере наш юний король. Кардинал йому, наче другий батько. Я певен, що Людовік найменує його канцлером.
— Було б непогано, — сказав ніби до себе граф Орлик.
— Авжеж, — притакнув маркіз, — кардинал Флері — це не Дубоа…
Граф Орлик засміявся, зрозумівши натяк.
Маркіз і собі засміявся.
За хвилину вони загубилися в натовпі пишно одягненого, напудреного й напарфумованого панства, яке вливалося широкими дверима до палатної концертної залі.
Молодий граф Орлик не збирався йти на концерт. Він зійшов униз широкими сходами до розкішного вестибюлю, уклонився галантно знайомим дамам, котрі підіймалися сходами на перший поверх до концертної залі, і, вийшовши на палатне подвір’я, подався до своєї карети.
— До «Чайки», Пилипе! — кинув він козакові-візникові.
Проїхавши не без труднощів просторе подвір’я, заглощене вщерть каретами й повозами, Орликова карета жваво покотилася шляхом до Парижа, залишивши позаду весело освітлений Версаль, грайливі водограї і п’янкий запах розквітлих квітів.
Козацька старшина Орликового полку сходилася, як звичайно, в гостинниці «Чайці», старого Климентія, ветерана Полтавського бою. Проворний сотник, що мав, як говорили козаки «жидівську голову», почав іще на Молдавщині займатися торгівлею. Згодом побував декілька років у Туреччині, а переїхавши до Парижу, пан Климентій купив не дуже то зугарний, але просторий домище, відновив його й заклав гостинницю. В Парижі завжди було чимало різного люду зі слов’янських країв — купців, студентів, ремісників, а всі вони, знаючи, що в гостинниці пана Климентія можна смачно поїсти своїх, або подібних до своїх страв, та й заночувати в потребі, — загощували радо до його гостинного двору.
Статечний пан Климентій був усім радий, а найпаче радів приходом своїх земляків.
Коли ж сформувався королівський кінний полк із козаків-волюнтарів, що його полковником став молодий граф Григорій Орлик, тоді гостинниця пана Климентія завжди повнилася козаками, бож де інде, козаки могли поїсти смачного борщу, поласувати вареників чи галушок, як не у гостинниці свого ввічливого земляка.
Для старшини Орликового полку пан Климентій мав окрему, невелику кімнату, прибрану на козацький лад, із образами, прикрашеними вишиваними рушниками, розмальованою печею, дубовими лавами, і навіть старим почорнілим сволоком, із обов’язковим виритим на ньому трьохраменним хрестом.
Ця світлиця нагадувала завжди козацьким старшинам ніби оту малюсеньку часточку їхнього рідного краю і створювала почуття рідного тепла. Тут вони могли повеселитися, розповідали свої воєнні пригоди, а нераз і гірко сумували, коли туга в’ялила їхні вояцькі серця за Україною.
Старшина сходилася того вечора весело й голосисто. Прийшли завжди усміхнені брати-лейтенанти Андрій і Кирик Залуцькі, суворий на виду, але насправді великий добряга, капітан Сергій Приподобень, що його прізвища французам ніяк не вдалося правильно вимовити. За ним прийшло декількох розбавлених молодих хорунжих, котрі, користаючи з вільного від служби часу, гуляли в Парижі, здорові, вродливі молоді козаки — Сергій Дубок, Анатолій Вусик, Яків Макаренко і Остап Бульбенко. Вони виростали після Полтавського бою. На чужині вони й навчалися, а відомо, що козака все тягне до шаблі, тому й не диво, що вони опинилися в Орликовому полку. Служили в полку теж і в літах уже козаки-старшини, як хоч би майор Іван Чуйко, підполковник Федір Мирович, капітан Евстахій Лелека, Вони служили й воювали під рейментуванням гетьмана Мазепи, були учасниками багатьох походів, рубалися з турками, татарами, поляками, шведами, москалями та дивували французів своєю одвагою і знанням військового діла.