— Чим же ти вгостиш нас сьогодні, пане Климентію? — мовив капітан Приподобень, розгладжуючи свій довгий вус. — Я б поїв охоче вареників.
— Будуть і вареники, — посміхнувся пан Климентій.
— Я хочу галушок, — загаласував жвавий Дубок.
— І я, і я, — підхопили хорунжі Макаренко й Вусик.
— Правильно. Галушок, давай, пане господарю, — підтримали молодих хорунжих обидва брати Залуцькі.
— Та що це панове? Я протестую, — обрушився Приподобень, — через вас, галушників, чесному козакові годі й вареників поїсти.
— Підтримую тебе, — підморгнув Приподобневі майор Чуйко.
— Я теж за варениками, — посміхнувся й собі капітан Лелека.
— Ні! Ми хочемо галушок, — упералися полтавці.
— А може, поїсте коржів із медом? — підказав їм пан Климентій.
Полтавці переглянулися й реготнули.
— Бач, старий хитрюга, хоче відмовити нас від галушок. Е ні! Діло не вийде. Хай славляться наші галушки, а щоб ними не вдавитися, ми їх і замочимо здорово доброю наливкою.
— Що кому, а курці просо, — сміявся у вус старий Мирович. — Давай, пане Климентію, галушки бісовим полтавцям, а нам дай таки вареників. Але не кажи подавати до столу раніше аж поки не прийде пан полковник.
— З напоїв, що волієте?
— Наливку, — заволали полтавці.
— Слив’янку!..
— Грушівку!..
— Чисту горілку! — кричали молоді хорунжі.
— І вибагливі ж ви, бісові діти, — сміявся Мирович, — хочете, щоб пан Климентій таскав сюди весь свій погріб, чи що?
— Хвалити Бога, напоїв у мене не бракує, — мовив пан Климентій, — зараз же звелю принести, що тільки бажаєте…
За деяку хвилину дві кароокі служки пана Климентія принесли старшинам бажані напої й розставили чарки на столі. Мирович налив одразу одну чарку запашної слив’янки для графа Орлика, знаючи, що це його любимий напій.
Випивали.
— Де ж це забарився пан полковник? — звернувся Чуйко до Мировича.
— Королівський консиліюм засідає сьогодні у Версалю. Визи-вали там і нашого графа. Мабуть, тому й забарився.
— А! Об чім там радили, не знаєш? — цікавився Чуйко. З Мировичем вони були майже однолітки.
— Нічого ближче не знаю, — стенув плічми підполковник, — мабуть, про справу України. Таке щось граф мені натякував, вибираючись до Версалю.
— О! Це цікаво. Може, граф щось нам розкаже.
— Може. Граф не вельми балакучий у таких справах. У батька вдався. Пилип умів тримати те що слід у таємниці.
— В Мазепи навчився.
— Правда, правда. В покійного гетьмана можна було багато дечого доброго навчитися.
— Великого розуму був чоловік.
— І великої політичної кебети.
— Гетьман Орлик не меншої.
— Еге ж. Також вельми мудра голова.
— Вчена…
— Щож там тепер діється у нашій Гетьманщині, — ніби запитував сам себе капітан Лелека.
— Затискують москалі нашого брата так, що аж чуби тріщать…
— За минуле карає їх і нас Бог.
Минуле…
Тінь смутку побігла по обличчях старших офіцерів.
Згадували вони часто, оте злощасне минуле, яке назавжди лишилося в їхній пам’яті спаленими руїнами Батурина, гарматною канонадою під Полтавою і довголітнім перебуванням на чужині. Плакали вони, мов діти, хоронячи свого старого гетьмана в чужу землю. Осталися вірні його заповітові і служили тепер вірно гетьманові Орликові. У Франції жилося їм непогано, але кожного з них п’явкою ссала туга за Україною. З молодиками була куди легша справа. Вони хлопчаками покинули Україну й виростали на чужині. Франція ставала їм уже другою батьківщиною і поневолі заступала їм Україну. Але всі вони чулися щирими українцями, були завзятими мазепинцями й любили всім серцем і душею оту далеку чарівну Україну, що її довелося їм покинути ще малими хлопчаками.
— Так воно так, — мовив журливо старий Мирович, — московський підступ і терор розбили до краю єдність нашого народу. З покійним Мазепою стануло нас заледве кілька тисяч. А решта?! Одні стояли осторонь, та мовчки сприйняли Полтавську трагедію, а другі перейшли до москаля й допомогли Петрові погребати козацьку волю…
— Минулого не завернемо.
— А майбутнє?