— Ні. Просив тільки передати листа ясному панові графові і від’їхав. Дуже поспішав…
Граф Орлик розламав сургуч і став читати листа. По хвилині він поблід і вельми схвилювався.
— Погані вісті, ясний графе? — занепокоївся старий Мирович.
— Пише маркіз д’ю Фре, що французький амбасадор у Стамбулі повідомив його про важке занедужання мого батька, Його Милости гетьмана Пилипа Орлика…
В кімнаті стало тихо…
ДИВА КОЗАЦЬКОЇ ЗЕМЛІ
— А-а-а!..
Магістер Жак Фреро позіхає так сильно й голосно, простягаючись у ввесь ріст під грушею, що лякає вертлявих горобчиків і вони цвірінчать, підстрибують на гілках та приглядаються з цікавістю незнайомцеві, якого вони ніколи не бачили на хуторі, а який, розлігшися безтурботно в садку, смакує раз-у-раз слив’янку з пузатенького жбану.
— Ху! Втомився, хай йому лихо, — крехче пан магістер і потягається ще дужче під розлогою грушею.
— Славна ж слив’янка у цього сотника, — облизує губи пан Фреро, — та багатенький він, — міркує гість, споглядаючи зі садку на просторе багате дворище сотника Олексія Кульбабенка.
Розкинулося воно широко.
Забудоване клунями, стайнями, сажами, дебелими коморами й повітками. Потойбіч саду потягнулися врожайні ниви, а на пагорбі високий вітряк розвісив свої широкі крила.
Житловий будинок сотника Кульбабенка не був вельми панський. Зате просторий, із ганком і багатьма світлими вікнами. Будинок був під новою червоною черепицею, і вона вирізнялася різко своєю червінню серед зелені та солом’яних стріх інших будинків сотникового дворища.
Пана магістра прийняли радо. По-перше, що не казати, він чоловік учений, по-друге, чужинець із далекої Франції, що, маючи глейсти від французького уряду й Петербургу, може подорожувати по всій Україні. Раз він подорожує, то новинок усяких знає чимало. По-третє, гінець, що приїхав із паном магістром з миргородської полкової канцелярії і значився повіреною людиною вельможного пана полковника Данила Апостола, вспів уже нашепнути сотникові на вухо, що гість, так би мовити, «свій чоловік» і знає багато дечого цікавого про Мазепинську еміграцію. Та ще коли пан магістер Фреро почав розмовляти зі сотником і його вродливою дружиною по-українському, не диво, що Кульбабенки прийняли його мов рідного, наполягаючи, щоб він відпочив на їхньому хуторі, після втомлюючої довгої подорожі з Петербургу до Глухова, а звідтіля до Миргороду, а з Миргороду до Залісся.
Увечері, першого дня приїзду гостя, сотник Кульбабенко гомонів довгенько із ним наодинці і відходив на спочинок вельми задуманий. Гостя він перестеріг, щоб у розмові з іншими був обережний, бо за лихо не важко. Настали такі часи в Україні, що треба тримати язик за зубами, бо ж розвелося всюди повно всяких шпигів і донощиків, котрі вислугуються москалям на всі лади. Магістер Фреро притакнув сотникові. Це йому відомо. Перестерігали його про те й в гетьманській канцелярії в полковничій. Що воно було так, переконався магістер дуже скоро.
Третього дня після його приїзду на Кульбабенків хутір навідався до сотника його сусід, бунчуковий товариш Лука Химчук. Чи він заїхав на хутір випадково, просто по-сусідському звичаю, чи дізнався, що в Кульбабенків гостює гість-чужинець із Франції, Бог один знає. Настирливі запити бунчукового товариша насторожили відразу пана магістра, а ще як він углядів у часі розмови, як сотник Кульбабенко поклав незамітно палець на вуста, пан Фреро вмить зорієнтувався, як йому слід розмовляти з Химчуком.
— Кажуть, що в Парижі проживає молодий Орлик, син Пилипа. Чи це правда? — жмурив Химчук свої хитрющі очиці.
— Правда, — притакнув магістер Фреро.
— Він наче б то займається військовим ділом?
— Займається. Він полковник то й мусить займатися військовим ділом.
— Кажуть, що в нього на службі чимало мазепинців…
— Звідкіль мені про це знати? Я цікавлюся наукою, а не військовими справами. Знаю, що є такий граф, полковник Орлик і має свій полк.
— Вам доводилося, напевно, зустрічатися з графом Орликом?
— Мені? Не будьте смішними добродію. Він же граф, а я звичайний собі магістер…
— Умгу!.. З мазепинцями вам, звичайно, теж доводилося зустрічатися. Кажуть, їх багацько у Парижі…
— Я їх не рахував. Може, багато, може, й ні. Не знаю. Це не моя справа. В Парижі завжди повно всякого люду. Нікому ж на лобі не написано, що він мазепинець.
— Кажуть, що Пилип Орлик, — гомонів підступно Химчук, — готує якусь нову затію проти Росії і що Франція мала б підтримувати таку затію.
— Що Пилип Орлик мислить, це йому одному відомо, — здвигнув плечима магістер Фреро. — Не чув я нічого такого в Парижі. Знаю одне, що Франція не збирається воювати з Росією. Це мені добре відомо.