— Й так, й ні, — закурював люльку третій літній уже козак, — велено нам взяти під охорону вченого чужинця та й супроводити його до калибердського пана сотника. Так оце й сидимо і ждемо на нього…
— Де ж цей чужинець?
— У владики сидить. Ждали, ждали, а далі й зайшли хильнути по чарці й поїсти дещицю. До Калиберди далеченько…
— Значиться ви до Калиберди поспішаєте, — гомонів ніби про себе Макітра. — А хто ж цей чужинець?!
— Не знаємо. Кажуть, що француз. Але говорить по-нашому.
— Атож, — притакує кобеляцький десятник, смакуючи пампушки з маком, — говорить непогано, звичайно, не так, як ми, але все таки непогано.
— Гм… це цікаво, — міркує голосно Макітра, — що ж він робить в наших околицях?
— Кажуть старовиною займається. Збирає й записує старі пісні, думи, перекази, читає старі книги.
— Оце цікаво… вельми цікаво… — говорить Макітра, вминаючи смачні пиріжки. — Так, кажете, що він француз… І нашу мову знає… цікаво.
— Чого це ти, десятнику, так вельми зацікавився французом? — глянув уважно на Макітру кобеляцький десятник.
— Та я так нічого, цікавий лише…
— Цікавим попадається по шапці від нашого брата, — глянув глумливо чорновусий козак на Макітру.
— У нас вміють вкоротити язик тим, що мають його задовгий, — огризнувся Макітра.
— Таких одважних ми вже бачили, — докинув літній кобеляцький козак.
— Облиш його, Максиме, — загомонів кобеляцький десятник, — бачиш, що людина вже напідпитку.
— Хто? Я напідпитку? — зірвався Макітра з лавиці. — Самі ви п’яні…
— Сідай Устиме, чого це ти розійшовся, — підбіг корчмар до Макітри та насилу вблагав його сісти й не гороїжитися на гостей.
Проте Макітра поглядав й далі вовкувато на кобеляцьких козаків і не розхмарив свого сердитого погляду навіть тоді, коли за шинквас, рясно заквітчаний клечанням, ускочила висока, струнка, дуже вродлива молодиця, з великими карими очима, що так і пускали бісики та сяяли проміннями, від яких мліли парубки, а дячок у куточку, що смоктав малинівку, чуть не захлиснувся, побачивши вродливу шинкарку.
— Уляночко — серце, — підсипався одразу до шинкарки русочубий спудей, — налий мені кухоль варенухи.
— Побійся Бога, Іваночку, — аж сплеснула руками шинкарка, — де ж тобі пити цілий кухоль варенухи. Дам тобі лише половину кухля.
— Справді, чого це ти, хлопче, захотів цілого кухля варенухи? — загомонів на спудея старший уже віком полтавчанин. — Ти знаєш, яка варенуха міцна, матері їй ковінька…
— Хочу цілий кухоль — впирався спудей.
— Не дам, Іваночку, їй-бо не дам, — мовила шинкарка сміючися. Й вона справді налила спудеві лише половину кухля вогнистого напитку, що варився півдоби в закритому горшку, сумішшю з горілки, сухих яблук, груш, вишень, слив, стручкованого перцю, меду та ще з усякими заморськими приправами.
Варенухи захотіли ще й другі, а від такого бісового напитку всім одразу посоловіли очі. Макітра оп’ять став передразнювати кобеляцьких козаків.
— Чи це правда, що у ваших Кобеляках немає й одного путнього шинку?
— Приїдь, поглянь, — стенув плічком кобеляцький десятник.
— І чого б то мені туди їхати, — їжився Макітра, — можна й заблукати на безпутті заки дібратися до ваших Кобеляк.
— Такий із тебе козак, — засміялися кобеляцькі козаки.
— Кращий за вас усіх, — очкурі ви кобеляцькі, — викрикнув Макітра.
— Ах, ти ж галушнику препаскудний, — обурилися кобеляцькі козаки й накинулися на Макітру. Поки прибіг шинкар утихомирювати підхмелених козаків, кобеляцькі козаки вспіли вже надавати Макітрі штовханців попід ребра та нам’яли йому здорово боки. Незважаючи на уговорювання шинкаря, що Макітра все ж таки десятник полтавської городської сотні, вони схопили його за руки і, хоч Макітра пручався в їхніх руках, витягли його надвір.
— А це тобі за образу кобеляцьких козаків, — проказав кобеляцький десятник і одважив Макітрі такого здоровенного ляпаса, що десятник зойкнувши, повалився на землю.
Кобеляцьким козакам так і не довелося виїхати з Полтави в клечальну суботу, бо магістрові Фреро захотілося ще відвідати полтавського альхеміка Сулюзу, про якого він почув від владики Ігоря. Провести магістра в Сулюзову обитель погодився спудей Іван, той самий, що йому шинкарка не дала повного кухля варенухи.
Сулюзова обитель була далеченько поза городом, у руїнах колишнього монастиря. Монастир згорів ще за часів Дорошенка й з того часу ніхто його не відбудовував. Декотрі монастирські келії заціліли і старий альхемік Сулюза вирішив їх використати на свою лябораторію. Ніхто того йому не забороняв, і за деякий час Сулюза, спорядивши келії, замешкав у руїнах монастиря. Він був вельми очитаною людиною, вчився в київській Академії, у Варшаві, в Падуї, пропадав без вісті довгі роки на Далекому Сході й повернувся в Україну після Полтавського бою. Займався альхемією, вмів лікувати хвороби, віщувати й знав астрономію. Велике знання зробило Сулюзу в очах полтавських козаків і міщан малощо не чарівником. Хто зна, якби склалась його доля, якщо б не єпископ Ігор, котрий зміг утихомирити зляканих полтавчан і запевнити їх, що Сулюза ніякий чарівник і що він нічого злого не вкоїть їм. Все таки деякі полохливі міщани обходили здалека монастирські руїни, в яких загосподарився Сулюза, а жінки хрестилися нишком, коли альхемік проходив вулицями Полтави.