Було вже надвечір’я, коли магістер Фреро і спудей Іван дібралися до монастирських руїн і повернули в подвір’я, густо заросле високою травою, яка приростала повалені кам’яні почорнілі стовпи та розбите каміння. Вузька стежина привела їх до дебелих дверей, таких же почорнілих як і старезний мур зацілілих келій. Спудей постукав у двері; раз і другий, але ніхто не відповідав. Він натиснув велику залізну ручку і двері відчинилися. Ввійшовши в келію, вони побачили в ній різні препарати, дивовижний посуд, великий гльобус, вогнище, на якому у чималому горшку кипіла якась смердюча рідина, виділяючи синювату пару. На великому столі було повно всяких пляшок, збитків паперу, металевих і скляних трубок, а на людському черепі сидів сич, який, зачувши, що ввійшли чужі люди, закричав переразливо. На його крик вийшов із другої келії невеликий сивий чоловік із кошлатою бородою і цікавими пронизливими очима, не то суворими, не то лукавими. Одягнений він був у чорному каптані, такій же чорній камзолі та чорних західнього типу штиблетах. З-під камзоля визирала давно вже непрана сорочка.
— Гості до мене? — наче дивувався Сулюза. — Вітайте, панове, в моїй обителі…
Підійшовши ближче, він став приглядатися гостям.
— Цього молодого чоловіка я знаю, — мовив Сулюза, показуючи пальцем на Івана, — а вас, доміне, бачу перший раз у житті…
— Це правда, — засміявся магістер Фреро, — ви не могли мене бачити раніше, бо я француз із самого Парижу.
— Ви француз? — здивувався немало Сулюза. — Вітайте, вітайте, доміне, — метушився він. — А може краще зайдемо у другу кімнату… там вигідніше, — говорив він скоромовкою, відчиняючи двері до сусідньої келії.
Це була його одпочивальня. В куті стояло просте дубове ліжко, стара комода, такий же старий стіл і дубові крісла. Здовж стін тяглися полиці з книжками.
— Сідайте, панове, — підсунув альхемік крісла своїм гостям.
— Дозвольте, доміне, вам, представитися, — склонився легко пан Фреро, — я — магістер Жак Фреро, займаюся історичними дослідами й заїхав оце до вашої гостинної країни поцікавитися старовиною козацького народу.
— Рад вітати, дуже радий, — говорив альхемік, — рідко бо заходять до мене такі гості, як оце ви, доміне. З далеких країв не приїжджають, а місцеві сторонять і бояться мене, неправда ж, молодий чоловіче? — звернувся Сулюза до спудея.
— Та воно і правда, — замнявся Іван, — всяке про вас говорять…
— Знаю, знаю, — мотнув патлами альхемік, — бабнота верзе, начебто я зі сатаною спілкую. Дурні. Не розуміють, що я працюю для збагачення людського ума, для людського добра.
— Ви давненько тут проживаєте? — питав альхеміка пан Фреро.
— Мабуть, років десять, а мо й більше. Мені тут, на відлюдді, добре. Ніхто не лазить, не заглядає, спокійно тут, і можу займатися своїм ділом та читати й мислити…
— Згадував мені владика Ігор, що вам довелося побувати на Далекому Сході.
— Багато світу я побачив, доміне, — мовив Сулюза, поринувши нагло у своїх мислях, — багато добра і зла, багато людської суєти, все таки замало бачив перемоги добра над злом. Може, це питання поза вимірами нашої обмеженої людської мислі? Може, це питання, що його не може розділити вічність? Не знаю. Схід теж не дав вдоволяючої відповіді на мої турботливі мислі. Знайомився я зі східніми релігіями, та не знайшов у них того, чого шукав і шукаю…
— Божі шляхи незбагнуті, — мовив пан Фреро, — як незбагнута Божа сила, яка зі злого людського створіння робить добре. Стається чудо, коли в хаосі людоненависти людське сумління перероджується в користь духового росту людства. Людське горе вчить як треба берегти такий великий безсмертний Божий дар, як любов.
— Ви правду рекли, доміне, — підхопив альхемік, — любов — це найвища місія, що її Бог дає людям і народам, біда в тому, що нікчемна порошина, якою є людина, нехтує тією місією і стає не братом другій людині, а неситим вовком.