— Це й є перевага зла в боротьбі з добром. Старовинні, мудрі римляни говорили, що homo homini lupus[92].
— У наших часах хіба інакше? — встряв у розмову спудей.
— Людина потопає у злому, — говорив альхемік, — різні знаки на небі й на землі вказують, що людство живе у тривожних часах. Ніби й мир між народами, коли не враховувати тут і там невеликих воєн, проте констеляція зір віщує нові великі потрясення…
— Говорив владика Ігор, що ви, доміне, теж і віщуєте, — глянув допитливо пан Фреро на альхеміка.
— Можу дещо й сказати, — посміхнувся таємничо Сулюза. — Якщо цікаві, готов послужити.
— Незвичайно буду вам вдячний, — склонився магістер Фреро.
— Заждіть хвилинку, — підвівся з-за столу альхемік. Він вийшов із келії за хвилину повернувся, несучи в руках велику скляну зеленкуватого кольору кулю. Він поклав її на столі, сів на крісло, зробивши кілька таємничих рухів над кулею, уп’ялив в неї очі.
За кілька хвилин на його чолі з’явилася велика напруга, а чоло зарясніло потом.
На превелике здивування магістра і спудея скляна куля почала променіти різними кольорами, в ній перевалювалися бурливо темні і криваво-червоні згущення, що виглядали наче хмари, вони клубилися, куля почала нагло спалахувати вогненими язиками, а альхемік, увесь облитий потом, заговорив гробовим голосом «…бачу Париж у вогнях… повно озброєного люду… кров і ще раз кров… велика сокира відсікає людські голови… злітає королівська корона… володарі вбивають один одного… горять костьоли… голод, пошесть… люди вмирають на вулицях і в домах… їздці Апокаліпси летять ночами над французькою землею… молодий чоловік простягає руку по королівську корону… війна… війна… ллється людська кров…»
Скляна куля заблимала ще деякий час вогнянними спалахами, котрі зникали в густій хмарі, що згущувалася, переверталася в кулі й поволі, поволі розходилася й зникала. Вкоротці куля стала знову чиста й прозора як і перед тим.
Альхемік зітхнув важко й наче прокинувся з якогось важкого сну. Він обтер хустиною обличчя, залите густим потом, і глянув утомлено на присутніх.
— Простіть, доміне, що показав вам таке тривожне майбутнє вашої країни. Ми його вже не побачимо, бо воно наступить наприкінці цього століття, коли ми обидва вже будемо поза межами нашого земного життя…
Задумано мовчав, вертаючи до Полтави на нічліг до єпископського двору, магістер Фреро. Було йому чого й мислити після відвідин химерного козацького альхеміка, який навіщував таке лихо для соняшної Франції.
Спудей Іван ішов теж мовчки побіч задуманого магістра, не сміючи перебивати його задуми. Йому хотілося чимскоріше одвести чужинця до єпископського двору та й побігти собі на вулицю, де вже дівчата виводили пісні.
Вечір був тихий та дуже теплий. Зорі висипалися пригорщами на погідному небі. Перегодя і місяць виплив повагом з-поза обрію і все закупалося у місячному світлі та запроменіло.
неслася голосна пісня. Співали її дівчата, а їхні сорочки так і біліли, наче лебідки серед зелені.
Над Полтавою розкидалася чудова тиха ніч і заспокоювала розтривожені мислі магістра Жака Фреро.
НА ПЕТЕРБУРЗЬКИХ ПРОМЕНАДАХ
Петербург виростав перед їхніми очима широкими брукованими вулицями й великими мурованими будинками. Вони були побудовані майже всі на один зразок і тягнулися струнко, вздовж вулиць, наче солдати, з гострими гребенястими сірими дахами.
По середині ж нового царського міста, яке все розбудовувалося, височіли палати, виблискуючи своїми широкими вікнами, та красуючись мармуровими портиками й колонами.
Тягнулися палати теж уздовж Неви, що її цар убгав силою в кам’яне бережжя, а чужоземні інженери накинули почерез неї кілька могутніх кам’яних мостів.
Пітер[93] уражав своєю могутністю, але водночас навівав якусь незбагненну сумовитість. Її відчув одразу молодий Черниш, який із цікавістю розглядав нову царську столицю, їдучи на коні позаду повоза, в якому подорожували козацькі емісари, знатні військові товариші — Василь Биковський і Семен Рубець.
Черниш не захотів сідати у повіз, хоч обидва емісари наполягали, мовляв, хай бачать москалі, яке достойне посольство приїхало. Все-таки Черниш не схотів в’їздити до Петербургу в повозі та їхав на коні. «Краще видно все», — мовив він. Ще б пак. І так проїхав сотні верств у повозі. «Тьфу, бий його Божа сила, яка далечінь до того гемонського Петербургу. Їдеш, їдеш і подорожі кінця немає».