Пообідавши смачненько, козацькі емісари пішли відпочивати та й заснули. Вельми були втомлені. Зосим же гомонів довгенько з козаками, розпитуючи їх про новини в Гетьманщині. Того дня козацькі емісари нікуди не ходили, а ввечері сиділи з Чудилом та цікавилися всячиною з Петербурзького столичного життя.
Другого дня емісари, одягнувшися багатенько, пішли до сенату.
Вони мали добре знайомих сенатських високих чиновників, із якими хотіли обговорити між іншим теж і виєднання авдієнції у цариці, щоб передати їй супліку генеральної старшини. Сенатський обер-секретар Василій Андрійович Макаров довго крутив головою, коли емісари виклали йому таку справу. «Це складне діло, — мовив він, — батюшка цар вельми сердиться на козацьку старшину, що вона вперто домагається вибору гетьмана. Макаров розуміє генеральну старшину, бож він не новак у козацьких справах, але чи добре йти з такою справою до матушки-цариці?»
— Слухай, Василіє Андрійовичу, — мовить Рубець, — вибір гетьмана вельми важлива справа для нас. Тобі про це добре відомо. Нам увесь час одмовляють. Так оце ми надумали попробувати ще й таку можливість, і прохаємо тебе — учини нам милість і виєднай авдієнцію у матушки-цариці. Нагородимо тебе добре.
— Умгу, — мугикає обер-секретар, — усе-таки це діло очень сложное.
— Знаємо, — притакують емісари, — але ти, Василіє Андрійовичу, знаєш найліпше у котрі двері слід постукати, щоб вони нам одчинилися.
— Воно так, — мовить обер-секретар, — можна попробувати. Але, для такого діла потрібно… — й тут Макаров робить рух рукою, що означає гроші.
— За гроші не турбуйся, Василіє Андрійовичу, — говорить Биковський і висипає на стіл золоті рублі. На вид золота в обер-секретаря розгублюються очі. Він напружено міркує.
— Гаразд. Зроблю що требується. Приходьте після завтра із прошенієм і дарунками для Її Величества. Все буде зроблено секретно. Добре, що батюшки-царя немає в Пітері. Попереджую, щоб ви не проговорилися про авдієнцію перед кимось зі сенату.
— Не турбуйся, Василіє Андрійовичу, — заспокоює його Рубець, — ми вміємо мовчати. В міжчасі ми завдамо сенатській канцелярії силу роботи, — посміхається він лукаво. — Світліший вискочить зі шкіри, як побачить з яким крамом ми приїхали до нього.
— Це добре, — притакує обер-секретар, згортаючи рублі. — Приходьте, як я сказав, після завтра до моєї канцелярії. Вас пропустять. Ось тут і пропуск для вас, — і він, накресливши розмашисто кільканадцять слів на сірій картці, подав Рубцеві.
— Спасибі тобі, Василіє Андрійовичу, — дякують емісари. Рубець вручує обер-секретареві маленьку шкіряну торбинку.
— Це що таке?
— Для твоєї дружини маленький подарунок, Василіє Андрійовичу.
Обер-секретар вельми радіє. Він тисне руки козацьким емісарам і відпроваджує їх увічливо до дверей.
— Чи не розщедрилися ми забагато? — міркує півголосом Черниш, крокуючи сенатським подвір’ям, на якому повно мармурових алегоричних статуй, а з пружних грудей Венери бризькає вода.
— Без хабаря тут ніде не обійдеться, Петре, — мовить Рубець, — обер-секретар наш давній знайомий. Коли ми тільки є в Петербурзі, завжди нам помагає…
Другого дня козацькі емісари зі самого ранку вештаються по сенатських канцеляріях і справді завдають сенатським чиновникам чимало клопотів різними заплутаними справами.
Його Сіятельство, граф Андрій Іванович Остерман, імперський віце-канцлер, напускається мокрим рядном на козацьких емісарів, мовляв, йому ніколи читати стільки різних бумаг, що їх вони йому піднесли. У нього повно й так преважливих справ. Ось Його Величество скоро приїде в Пітер, слід про все йому докласти, а вони приїхали й клопочуть голову бумагами. Справжнє безобразіє!..
Козацькі емісари слухають чемно, не моргнувши навіть вусом, крику віце-канцлера. Рубець чемненько й тихо, мов прищулена лисиця, починає говорити, що, мовляв, емісарам вельми прикро, що сміють турбувати Його Сіятельство, знаючи, який він зайнятий, але є немедленні справи, з якими вони приїхали від генеральної старшини, та які вимагають сенатського розгляду, а навіть і розгляду Його Величества.
— Навіщо ж тоді у вас є Малоросійська Колегія? — все ще сердиться віце-канцлер.
— Є справи, Ваше Сіятельство, що їх наш наказний і генеральна старшина просила розглянути поза відомством Малоросійської Колегії.
— Еге. Не ладите ви зі Семеном Лукичем, що?
— Не ладимо, Ваше Сіятельство.
— От, морока мені з вами, — дується віце-канцлер, споглядаючи з-під лоба на гору паперів, що їх поклали йому на стіл козацькі емісари.