Через тиждень лейді Мері Гемилтон, придворна дама цариці Катерини, зааранжувавши зустріч із козацькими емісарами, розповіла їм, що цариця говорила з Петром у справі козацької супліки. Цар вельми лютився, почувши про те, що генеральна козацька старшина поважилася з такою справою звернутися до цариці. Він нагримав на царицю, щоб вона не вмішувалася до таких справ, нагрубіянив, як звичайно, і цариця у сльозах вибігла з його покоїв.
— Well. You know him[94] — розводила руками лейді Гемилтон, висловлюючи при тому подяку козацьким послам за їхні подарунки, якими вони теж не забули і її обдарувати.
— Добре, що маємо й серед царициного оточення приятельку, — говорили емісари.
За декілька днів спішний гонець з України привіз листа від наказного гетьмана з дорученням, щоб Биковський негайно повертався в Україну та поспішав якнайскоріше у Глухів, а Рубець і Черниш, полагодивши доручені їм справи, повинні теж не баритися зі своїм поворотом в Україну. З Полуботкового листа вичувалася хвилююча турбота й емісари почали готуватися в дорогу. Але, в міжчасі, граф Гавриїл Іванович Головкин, великий канцлер, прислав їм запрошення на вечірній баль у літньому палаці, що мав відбутися за кілька днів.
Рада в раду емісари вирішили, щоб Биковський вибирався таки в дорогу, а Рубець і Черниш залишаться ще декілька днів у Петербурзі й підуть на царський баль.
Так і зробили.
ЦАР
«…Часом здається мені, що протиріччя двох його любимих елементів — води й вогню, поєднуються у ньому в щось одне, дивовижне й незбагнене. Не знаю, чи ласкаве, чи жорстоке, божеське або чортівське, але, напевно, не людське…
Це справжній дикун. Московський демон у цивілізованій Европі. Дикун і дитина. Всі москалі загально є дітьми. Цар тільки вдає дорослого між ними. Я ніколи не забуду, як у малому селі, біля Вольфенбютелю, він гойдався на дерев’яних конях, намагався ловити пільних коників і бавився немов малий шкільний хлопчик. Він залюбки примушує людей робити все те, чого вони не хочуть… В анатомічному театрі в Ляйдені, приглядаючись як оголені людські м’язи корчаться, политі парафіною, цар зауважив гримасу на обличчі одного зі своїх прибічників. Він схопив його за комір, нагнув над столом і примусив бідолаху виривати зубами м’язи з тіла…
…Одного дня, в часі свого побуту в Англії, коли куртизанка не була вдоволена царською винагородою у сумі п’ятсот фунтів, цар сказав Меншікову: „Ти думаєш, що я такий марнотратник, як ти. За п’ятсот гвіней люди служать мені вірно й віддано, а ця повія обчухрала мене поганюче“… Меншіков служить цареві вірно мов собака. Цар часто лупцює його немилосердно, кидає на землю, толочить Меншікова ногами, але дуже скоро примиряється з ним. Цей бублейник став такою нахабою, що одного дня сказав царевичу Олексієві, до речі, по-п’яному: „Ти побачиш царську корону так, як я свої власні вуха“. Царська вдача — це поєднання сили й слабости, які віддзеркалюються в його обличчі та в жорстоких очах, від погляду яких тремтять люди. Цар жаліє пташини, але тут же видає указ, щоб злочинцям, засудженим на досмертну каторгу, виривати ніздрі аж до самої кости…
…Я не суджу його. Я лише повторюю, що чула й бачила. Всі бачать царя, мало хто — людину. Хтось може говорити: „Ця людина є дуже добра й дуже зла“. Я ж хочу ще раз повторити. Я не знаю, чи він ліпший, чи гірший від інших мужчин, але часом мені видається, що він не є людський…
…Розмовляючи з графом Толстим у часі бенкету в його палаті, я все ще не могла позбутися враження з того, що побачила, їдучи на бенкет. Перед сенатом на Троїцькому сквері виростали в місячному сяєві високі стовпи з нанизаними на них людськими головами. Гайворон сидів на одній із них і клював шкіру. Ця картина переслідувала мене весь час. Азія кидає свою тінь на Европу»…
Петро Черниш згорнув сторінки, записані старанно дрібним письмом.
— Азія кидає тінь на Европу, — повторив він мимоволі прочитане.
— Це ти про що? — поцікавився Рубець.
— Повторяю слова фройляйн, придворної дами. Ось, прочитай, що вона написала про царя Петра.
Рубець, примостившися вигідно у кріслі біля вікна, почав читати, погладжуючи час до часу свій вус.
— Їй Богу, це все правда, — говорив він, дивуючись, — з головою жінка, що й казать. Не всяк може збагнути Петра. У ньому справді поєднуються людські й демонічні протиріччя. Ця придворна дама правду написала, що цар буде жаліти пташину з підбитим крильцем, але із приємністю буде приглядатися як мучиться людина, посаджена на палі.