— Ти правду рік, владико, — відповів цар, — мене лають поза очі, що я підпорядкував Церкву державі. Хіба ж щось злого в тому? Держава й Церква — це одне. Цезаропапізм — хтось скаже. Хай і так. Але цезаропапізм наш — руский. Собственно руский.
— Хай благословенні будуть твої діла, наш імператоре! — майже вигукнув архиєпископ Серафим.
Архиєпископ Феофан Прокопович тицьнув цареві в руки невеличкий папірець. Цар швидко перебіг його очима і його обличчя нервово пересмикнулося.
— Коли це трапилося?
— Два дні тому.
— Дураки, — проворчав цар сердито. — Федоре Юрійовичу! — вигукнув він до князя Ромодановського.
— Слухаюся Вашого Величества, — підійшов скорим кроком до царя князь Федір Юрійович Ромодановський, начальник царської тайної канцелярії.
— Знову куча юродових розкольників спалилася живцем у Лозовій, — говорив цар. — Пошли туди негайно драгунів і звели це селище розорати, щоб і сліду не лишилося. Хто остався в живих, перегнати до інших селищ. Чоловіків-розкольників взять у кайдани й перевести до Петропавлівської фортеці. Тайний приказ розправиться з ними…
Роздратований цар підвівся і, залишивши духовників, подався жвавою ходою разом із князем Ромодановським у глибину бенкетної залі.
Бенкет продовжувався.
Гості були вже здорово підхмелені. П’яний граф Апраксин насідав на старенького барона Лоботкіна і примушував його пити.
— Пей, барон, пей!..
— Какая духота здесь, — супився цар.
— Соизвольте, Ваше Величество, проследовать в сад, — склонився перед царем великий канцлер, граф Гавриїл Іванович Головкин.
— На воздух! У сад! — заволав грімко цар.
Гості посунули товпою через веранду в сад.
Над Петербургом розкинулася біла ніч.
Сад літнього палацу був огорожений високим муром. У саду росли різні дерева, спроваджені з чужих земель, цвіли чудові квіти. Доріжки були висипані м’яким пісочком. З-поміж кущів виглядали мармурові статуї і шуміли тихо водограї.
П'яні гості із криком і реготом розсипалися по саді. Хто танцював на доріжках, молоді царські достойники почали ганятися за панночками, хтось із п’яних офіцерів виліз на дерево і крякав гайвороном, інший, зовсім сп’янілий, цілував Венеру, а кількох п’яних вельмож повалили на землю царського лікаря, німця Блюментроста і намагалися стягнути із нього штани під голосний регіт п’яних достойників, котрі зібралися довкола. Дехто зі сп’янілих вельмож уже валявся на землі і цар, проходячи мимо, штовхав їх немилосердно чоботом.
Пізно вночі найближчі царські достойники висмикувалися зі свого товариства один за одним і зникали у слабо освітлених коридорах літнього палацу.
Сходилися вони в бічній залі, так званій Бахусовій. Вона була багато прибрана, а по середині красувалася мармурова статуя Бахуса. Довкола статуї стояли мармурові столики й вигідні м'які крісла. На столиках було повно всяких напоїв та їжі.
Після приходу царя всі розсілися, де хто хотів, і почали випивати.
Випивка в Бахусовій залі відбувалася завжди без жіноцтва, в найближчому царському товаристві, яке називалося тоді «п’яним синодом». Цар випивав більше усіх, але ніколи не впивався до безтями. Коли його вже розбирав хміль, Петро зривався гураганом із крісла, підбігав до відра з холодною водою, обливав голову, а тоді швидкою ходою ходив по залі. Сп’янілим царським вельможам Петро ввижався тоді велетом, що сягав головою стелі, а декому привиджувалося гостроріжжя на царській голові і такий вельможа ціпенів із жаху та лупав злякано очима.
В залю всунувся непомітно сенатський канцелярист і, підійшовши до п’яного князя Меншикова, подав йому з уклоном невеликий пакет.
Князь Меншиков, розпечатавши пакет, побачив, що це лист від бригадира Вельямінова з України. Пробіг його скоро очима й зайорзався на кріслі. Не знав, що робити. Чи говорити цареві, чи ні? Цар під охотою. Чого доброго затопить в пику або накинеться і почне гамзолити своїми кулацюрами. Чи не виждати?
Але цар, хоч і підхмелений здорово, зауважив, що Меншиков хвилюється і круто повернувшися, підійшов до князя.
— А що там, Даніліч?
— Письмо, Ваше Величество, прийшло від бригадира Вельямінова.
— А давай сюди, почитаємо, що пише нам Семен Лукич.
Цар підсів ближче до свічника й почав читати. За хвилину він іще дужче почервонів. Його очі налилися кров’ю, а грива наїжилася, мов у розлюченого лева.
— Кляті черкаси! — залютував цар. — Повбиваю, знищу їх, на палі посаджу, в Сибір загоню!..