— Запрошую вас, ефенді, на обід. Пообідаємо, а потім поїдемо до Черепашиного замку. Це доволі далеко й доведеться взяти охорону.
У просторій їдальні, посередині якої стояв округлий великий стіл, накритий сніжно-білим обрусом, було тихо й затишно. На стінах висіли дорогі картини, а високо над ватраном красувався у важких золочених рамах великий портрет суворого предка Гізотів — шляхетської французької родини, покоління якої вже міцно закоренилися в нормандській землі, воювали за неї, багатіли й могутніли.
Під портретом висіла дорога козацька шабля з вигравіруваним на ній гербом.
Герб видався Аскер-паші знайомим.
Зауваживши його зацікавлення, маркіз підвів гостя до ватрана.
— Пізнаєте, чий це герб?
— Войнаровських! — здивувався вражений Аскер-паша, приглянувшися ближче вигравіруваному гербові.
— Подарунок князя Андрія Войнаровського, — посміхнувся маркіз. — Свого часу мені вдалося вирятувати його з однієї дуже небезпечної халепи, в яку він потрапив, заграючи зі саксонцями. Міг наложити головою. За це він віддячився таким подарунком, а очевидно, що з того моменту ми втримували тісний зв’язок і співпрацювали.
— Про бідолаху й вістки нема. Хто раз попався в Петрові руки, той пропав.
— Шкода князя, — зітхнув журливо маркіз Гізот. — Молодець був. Усе по справах своєї отчизни ганявся. Сьогодні він у Швеції, завтра у Франції, а післязавтра так і сподівайся, Войнаровський вигулькне як не в Лондоні, на дворі свого близького приятеля Юрія, то в Еспанії, або крутитиме якесь заплутане діло із грошовитими голландськими купцями. Але князь князем, а вас, ефенді, прошу до столу!
На багато заставленому столі було різне м’ясиво, смачно приготована риба, солодощі й овочі та стояли пляшки зі старим добрячим вином.
Обідали вдвох. Услужливі лакеї щохвилини приносили все нові й нові страви та печиво й подавали грітий мед і чорне пиво.
— Багато гомоніли на дворах про любку Войнаровського — графиню Аврору Кенігсмарк, — продовжував перервану розмову Аскер-паша. — Не мав нагоди її бачити. Кажуть, що була красунею і страшенно захоплювалася Войнаровським…
— Він уродливий мужчина, шляхтич, а до того ще й багатий. Не диво, ефенді, що жінки ним так захоплювалися. — Маркіз наповнив чарку гостя, а тоді продовжував: — Кілька років тому в Парижі дві наші графині мало очей собі не видерли за нього. Що й говорити, князеві Войнаровському везло. Він утішався ласкою й увагою нашого монарха, а теперішній шведський король так само нишечком позичав гроші у Войнаровського, як це робив і Карло XII…
— В Ясах я зустрівся припадково з молодим Григорієм Орликом, — заговорив Аскер-паша, смакуючи пахуче вино. — Він приїжджав інкогніто до гетьмана. З розмови виявилося, що молодий Орлик має успіх у військовій і політичній службі французького двору.
— Наш покійний монарх не любив Росії, а тим паче царя Петра. В його очах цар Петро — варвар, який силою й жорстокістю намагається зцивілізувати Московщину і зробити її імперією на європейський лад. Подібно, не любить Петра й наш теперішній регент, князь Орлеану. Тому наш двір підтримує козацьку еміграцію. Вам же відомо, що багато козаків є на французькій військовій службі, а деякі з них навіть перебувають на секретній розвідувальній службі нашого двору. Молодий Орлик уже здобув собі пошану на нашому дворі, й думаю, що йому стелиться блискуча кар’єра. Тим більше, що життя ще перед ним, він іще молодий…
— Проте обережний. Значно обережніший від князя Андрія Войнаровського, — перервав маркізові мову Аскер-паша.
— Ваша правда, ефенді. Князь Войнаровський одчайдух і у своїй дипломатичній грі часто відважувався на великий риск. Не було таємницею, що москалі ввесь час намагалися його схопити. Наші розвідники вже давно рапортували, що барон Петро Павлович Шафіров, підканцлер і секретний російський радник, наказав московським шпигунам пильно слідкувати за Войнаровським. Про це ми повідомили князя й остерігали його, щоб він берігся.
Пообідавши, маркіз й Аскер-паша закурили люльку й перейшли до вітальні. Маркіз, перепросивши гостя, що на хвилину мусить залишити його самого, бо треба розпорядитися щодо їхнього виїзду, вийшов, а Аскер-паша, пройшовшися по вітальні, став біля вікна.
Надворі було сіро, непривітно й наче віяло великим смутком.
Стояла вже пізня осінь.
Довкола замку великі старезні дерева тужили своїм могутнім безлистим верхів’ям, а з-за далеких лісів на небо виходили важкі чорні хмари й насувалися щораз ближче до замку.
Вони повисли над невеликим селом, що розкинулося внизу, серед обвітрених садів, і з них задощіло.