— Воно так, але указ Його Величества не забороняє генеральній старшині видавати універсалів, лише вони повинні бути узгіднені з Малоросійською Колегією, — мовив полковник Танський.
— Чи, бува, ти, полковнику, не забув, що маємо до діла з бригадиром Вельяміновим, який недружелюбно ставиться до нас? Може бути й так, що генеральна старшина не зможе видати ані одного універсалу, бо Вельямінов не згоджуватиметься.
— Степан Лукич не такий то вже лихий чоловік, — встрянув у розмову прилуцький полковник Гнат Галаган.
— О, справді ні? Треба тобі, пане полковнику, сидіти тут, у Глухові. Інакше ти б тоді говорив.
Почалася суперечка між полковниками за Вельямінова.
— Панове, панове, давайте без сварки, — втихомирював їх наказний гетьман. — У нас важливі справи, а ви вже завелися.
Насилу втихомирив роздратованих полковників. Нарада затягнулася довгенько. Навіть обідати не ходили, а служба розносила на підносах холодне м’ясо, пиріжки, пиво, мед і квас.
У часі наради Полуботок помітив виразний поділ між старшиною.
Генеральна старшина й полковники — Апостол, Маркович, Корецький і Миларадович тримали його сторону. Танський, Толстой і Галаган виступали, хоч і непомітно, проти нього.
Спорили, змінювали думки і пропозиції, а остаточна вирішили, що слід негайно вислати делегацію до Петербургу, яка б мала подати цареві чолобитню відносно окремих справ, поданих у його указі, що їх козацька старшина просить одмінити. Поїдуть в Петербург — військовий товариш Василь Биковський, який тільки що вернувся з Петербургу, стародубський полковник Петро Корецький, переяславський полковник Іван Корнич та канцеляристи — Григорій Граб’янка і Микола Ханенко. Обговорили проголошений похід у південні степи й вирішили, що до помочі полковникові Апостолові буде генеральний осаул Жураківський. З уваги на виїзд Полуботка, Савича й Черниша в Петербург, правителями гетьманської канцелярії будуть з доручення генеральної старшини — генеральний осаул Жураківський і генеральний обозний Яків Лизогуб, до часу повернення наказного гетьмана та товаришів із Петербургу.
Нарада закінчилася в надвечір’я.
Після пізного обіду полковники стали роз’їжджатися додому. Вірні Полуботкові полковники прощалися з ним вельми стурбовані. Він їх розумів. Апостолові сказав, щоб іще затримався, бо хоче з ним говорити на одинці.
Затримав Полуботок на часину теж і київського полковника Антона Танського та прилуцького полковника Гната Галагана.
Не терпів їх. Не любила їх і генеральна старшина.
— Це — Петрові лакеї, — говорив про обидвох полковників генеральний суддя Черниш.
Гетьман пригадав обидвом полковникам, щоб поробили всі необхідні приготування та виступали в похід, не опізнюючись, а коли Галаган і Толстой почали знову крутити носами, чому це Апостол має командувати військом, а не хто інший, наказний гетьман повторив їм, що так велить цар, а царського веління належиться слухати. «Хіба ж вам треба про це пригадувати», — мовив гетьман, а по його обличчі майнула ледве помітна глумлива усмішка.
— Дуже то кирпу гне наказний, — мислили полковники.
— Не знає, що його чекає. Еге ж. Захотів виборним гетьманом стать. А дзуськи! Ось, Вельямінов їм говорив, що наказне гетьманування Полуботка вже пораховане, бо його Величество очень невдоволений Полуботковим рейментуванням і мислить його зняти з наказного гетьманства. Хто ж буде гетьманом? Не буде гетьмана, — мовив Вельямінов. — Малоросією правитиме Малоросійська Колегія, натякаючи обидвом полковникам, що їм не слід забувати про нього, як про голову Колегії, а вони, відгадуючи його думку, піднесли йому багаті подарунки. Пхе! Полуботок може йорзатися собі, але за ними стоїть Вельямінов, а за ним цар, — слухаючи, як наказний гетьман прискіпувався до них за різні неполадки в їхніх полках.
— Що це скоїлося в тебе, пане полковнику, з отим дидискалом, що був посланий тобі нашою канцелярією? — питав гетьман полковника Танського.
Полковник роздратовано зітхнув:
— Мусів його прогнати. Не годився…
— Проте, не слід було його забивати в кайдани й у холодну садовити. От і наспіла на тебе жалюза за твою дерзкість.
— Спину нагаями списати б тому харцизяці, — сердився Танський, — він накоїв мені чимало лиха в полку.
— Негоже чиниш, пане полковнику, — мовив гетьман, — ось у тебе знову неув’язка з полковою старшиною у Овсінцях.
— Я ж тим гемонським душам толкував і вияснював, що не велено так чинити, як оце вони вдіяли, розігнавши магістрат, а вони, гаспиди, не слухаються, — оправдовувався полковник.