— Воно так, — міркував голосно гетьман, — але ти, пане полковнику, насів люто на сотника, обізвав його харцизякою, а воно так не годиться чинити. Адже то сотник, а не простий собі сірячок. Він подав жалобу на тебе і тепер матимеш діло з генеральним судом.
Танський червонів і сердито сопів.
— А в тебе, пане полковнику, — звернувся гетьман до Галагана, — знову клопоти таки в самій прилуцькій сотні. Жалоби шлють на тебе одну за одною. Чини так, щоб прилучани не мали причин на тебе жаліться. Як повернуся з Петербургу, розгляну їхні жалоби…
Розходяться вельми холодно.
— Ну й заспівав же нам мазепинець, — ворчав сердито Галаган, сходячи по широких кам’яних сходах на подвір’я, де вже ждала його карета і прибічна охорона в зелених жупанах.
— Хай співає, — кривився зневажливо Танський. — Це ж недовго. Як поїде до Петербургу, там заспіває на кутні…
— І я так мислю. Подумаєш! Лякає нас генеральним судом. Знаємо ми добре таких голубчиків, як старий Черниш, що заодно бунтарську думку думає.
— Уся генеральна старшина мазепинським духом натхнена. Поїла б нас.
— Атож…
Наказний гетьман, стоячи біля вікна, бачив, як обидва полковники довго гомоніли, потім потиснули собі руки та й пішли до своїх карет.
— Петрові лакеї, — промовив уголос, гірко скривившись. — Нікчемники! — додав.
За декілька хвилин у кімнату ввійшов миргородський полковник Данило Апостол.
Він глянув на наказного гетьмана. В нього під очима лягли глибокі, мало що не чорні, півкола, а лице аж посіріло.
— Що з тобою, Павле? — стривожився Апостол.
— Нездоровиться мені дуже. Серце майже щодня щемить. А тут і турбот скільки, що, Господи!.. Треба всьому дати лад і порядок перед виїздом.
— Таки їдеш?
— Що ж вдіяти? Не поїду — можуть силою забрати, а тоді, Бог зна, що може скоїтися.
— Коли ж повернеш?
— Бог один знає. Невідомо, чого Петро хоче від мене. Одного я певний, що нічого доброго мені в Петербурзі не сподіватися.
— Звісно, що так, — притакує Апостол, — уся ця Петрова затія дуже небезпечна. Тебе й Савича та Черниша викликає до Петербургу. Мене висилає з козацькими полками у степ. Чого й пощо. Адже татарва сидить тихо й навіть їй не в гадці нападати на Україну.
— Мислю, Даниле, чи, бува, Петро не хоче зліквідувати зовсім Гетьманщину?
— Та що ти, — жахається Апостол, — як це він посмів би таке вчинити?!
— Хіба ти не знаєш Петра? Він захоплений ідеєю великої московської імперії, іде весь час послідовно й вперто до своєї мети, не оглядаючись на жертви й зусилля, глухий на людське горе і сльози. Dura necessitas[96] для нього, Даниле, — це імперія. Наша Гетьманщина вельми ласий кусок для Петра. Раз він схопив його, тримає цупко, поки не проковтне…
— Dura necessitas, ти сказав, Павле, — мовив Апостол, міряючи кроками кімнату. — Для Петра це імперія, для нас — наша отчизна. Її мусимо боронити від його неситих зазіхань. Мусимо, поки ще зовсім не пізно…
— Слухай, Даниле, — підходить наказний гетьман до Апостола, — передчуваю, що не вернуся з півночі…
— Ну, що ти? — заспокоює його Апостол. — Чому б ти не мав вернутися?!.
— Все таки, коли мені не доведеться вернутися, переймай булаву у свої руки й не дай Україну на поталу москалям. Обіцяєш мені?..
Апостола морозить.
Уже вдруге чує ці слова. Колись від покійного гетьмана Івана Степановича Мазепи, тепер — від Полуботка.
Чи не надходить пора, якої він дуже лякався, коли йому доведеться брати в руки гетьманську булаву і ставати до змагу з царем Петром?
— Ти одинокий, Даниле, — говорить тихо Полуботок, — що втримаєш гетьманську булаву гідно й чесно. Коли б ти не схотів, вона може попасти в руки таким негідникам, як Танський, Галаган, а тоді — кінець Гетьманщині. Кінець нашим вольностям, хоч вони й так куці, й кінець нашим правам. Тоді козацький люд стане московськими холопами. Не доведи до того, Господи!..
Апостол підходить до вікна.
Хвилюється…
Довго мовчить.
— Може, ти, Павле, передчасно турбуєшся, — мовить він, повертаючись до гетьмана, — може, твоя поїздка до москалів вийде якраз на добро для нас всіх. Коли б, не дай Боже, ти справді не вернувся з Петербургу, — обіцяю тобі, що сповню твоє прохання. Не допущу, щоб усякі негодяї хапалися за гетьманську булаву й запродували козацький люд у московську неволю…
— Спасибі, спасибі тобі, Даниле, — тисне йому руку наказний гетьман. — Я й сподівався від тебе такої відповіді…
Із двору гетьманської канцелярії вискакують гінці один за одним і роз’їжджаються в різні сторони.