В покоях гетьманської палати у Глухові блукає засумований блазень і весь час гомонить сам до себе: «Не їдь! Чуєш, не їдь!..».
Передчуває лихо.
В ДОРОЗІ
Степова трава хвилювала, шелестіла під тихим подувом вітру, а в ній ранком, у надвечір’я та увечорі виспівувала різна степова пташня.
Невелика валка посувалася проїздною дорогою на північ. Попереду валки їхали добре озброєні сердюки. За ними котилися криті карети, одна з них запряжена шестірнею. За каретами поскрипували важко навантажені вози, туго обтягнені добрячими попонами. За возами знову їхали сердюки. Обабіч валки скакали оподалік у степу вершники, завданням яких було пильно зорити, щоб, бува, хтось не напав несподівано на валку.
Степ завжди ховав у собі всяку небезпеку, а тому сердюцький сотник Іван Безвусий суворо приказував своїм роз’їзним сердюкам, щоб роздивлялися уважно, бо валка опинилася вже на окраїнах Гетьманщини і по дорозі вже попадався різний непевний люд.
Незважаючи на літню спеку, валка не зупинялася часто на відпочинок, а все прямувала на північ, залишаючи за собою потоптану траву та сліди кінських копит і коліс.
Люди й коні пітніли під палаючим сонцем. Візники куняли, а козаки охоче теж заховалися б де-небудь у холодку, не від того, щоб і дати хропака, проте ж ніякої деревини годі було вгледіти в степу, все трава та трава.
Гетьман не давав приказу зупинятися на відпочинок, міркуючи, що у надвечір’я валка повинна вже опинитися у лісостепу, де й можна буде заночувати.
І справді, в пополуденному часі, коли спека лагідніла, у степу вже стали попадатися кущі та дерева, а перегодя вже можна було й побачити в далині невеликі гайки. Згодом дерев’я ставало щораз більше, гаї погустішали, а дедалі вже й потягнулися діброви.
По заході сонця, коли валка опинилася у великій діброві, гетьман, виглянувши з карети, гукнув сердюцькому сотникові:
— Зупиняй, Іване, валку на нічліг!..
— Гов! — вигукнув сотник, зупиняючи валку. — Повертай вози під дерева, — приказав він візникам.
Усі пожвавішали.
Коні, зачувши воду, й собі зафоркали.
— Оце, засидівся, матері його ковінька, — крехтав генеральний суддя Черниш, вилізши з карети та розправляючи плечі.
— Гаряч така, що не доведи Господи, — нарікав Савич.
— Тепер відпочинемо вигідно, — мовив гетьман, знімаючи жупана.
Слуги миттю прослали рядна й генеральна старшина, познімавши жупани, розляглася та закуривши люльки, споглядала на метушливих козаків. Одні розкладали багаття, другі повели коней поїти, ще інші поралися коло возів, а кухарі стали заходитися одразу біля вечері.
— Потапе, — звернувся гетьман до свого камердинера, — зніми но мені сап’янці.
Камердинер зняв сап’янці та притаскав із потічка жбан холодної води, що нею гетьман і старшина повмивалися та відсвіжилися.
Повечерявши, козаки почали ставити намети для гетьмана, Савича та Черниша. На небовидді з’явилися невеликі хмарини, а з півночі потягло на диво прохолодним вітром.
Сотник Безвусий довго розглядав небовиддя й крутив головою.
— Ставте, хлопці, — звернувся він до козаків, — і для себе намети.
— Та Бог із ними, — загомоніли хлопці, — ми й без них спатимемо добре.
— Робіть, що велю, — мовив сотник, — уночі буде буря. Бачите, що збираються хмарини й тягне вітром.
Козаки взялися неохоче ставити й собі намети. Мовляв, сотник видумав зайву роботу. Ніякої бурі не буде.
Одначе, досвідчений сердюцький сотник не помилився.
Вночі надтягнули з півночі важкі чорні хмари. В них спалахнули яркі блискавиці й загуркотіли громи. Сердитий вітер шумів між дерев’ям, шамотав у кущах і тормосив наметами. У хмарах увесь час гоготіло й клекотіло й вони раз-у-раз загорялися сліпучим вогнем.
Линув зливний дощ, а згодом сипнуло густим градом.
Перегодя хмари просунулися на південь, дощ ущух, тільки подував холодний вітер.
Пізно вночі в таборі почулися вигуки:
— Стій! Хто такий? Стій! Куди ідеш? До сотника його!..
— Що таке? — виткнув голову з намету генеральний суддя.
— Якогось навіженого вартові затримали.
За хвилину гетьман, що ще не спав, почув, як оподалік намету хтось обсварювався зі сотником Безвусим.
— Сказано тобі, що не можна лізти до Його Милости, так і слухайся.
— Хочу бачити наказного, — впирався якийсь старий, але бадьорий голос.
— Не можна. Не пущу!
— Сам піду…
— Не підеш…
Розговір став щораз голосніший.
— Що вони там завелися? — вийшов гетьман і собі з намету.