Далі вже потягнулася Московщина.
Лісостеп переходив у глибокі ліси, серед яких тут і там розкидалися селища, з чорними рубленими хатами з дерев’яними дахами та з неймовірно брудними ізбами, в яких відразливо воняло, квоктали кури, дерлися собаки, а ночами швармували таргани.
Через кілька днів утомлюючої подорожі гетьманська валка в’їхала в московський більший город — Великі Луки.
Наказного гетьмана зустрів воєвода Іван Іванович Мєріщов, у супроводі свого почту та уклінно просив гетьмана гостювати в його дворі.
Хоч козаки й неохоче зупинялися в московських селищах і городах, проте потомленим коням треба було відпочити, й рад не рад гетьманській валці довелося пробути кілька днів у Великих Луках. Це був великий город, у якому стояв полк московських стрільців і дві драгунські сотні.
У городі весь час юрмилися міщани, купці, стрільці, служилі люди та холопи. На базарному майдані було повно всякого товару й лежали купи сміття, котре гнило й відразливо смерділо. У шинках дрібні купчики, солдати, ремісники, а в торгові дні находило багацько холопів із довколишніх селищ. У шинках можна було перекусити дещицю, поїсти жареної рибини, випити горілки та закусити оселедцем чи квашеними огірками. Можна було теж і попити чайку, хто хотів. Різношерстна людська збиранина галасувала, хіхотала, випивала, гидко лаялася й поривалася до бійки, а тоді збігалися городські стражники й лупцювали кийками всіх, кого попало.
Не бракувало у Великих Луках і метушливих ділків, хитрих із біса, що їм море по коліна, котрі не боялися навіть страшного царського приказу, та жили хитрощами, як ось, хоч би, великолукський купчик Петро Іванович Толкин, що так і лисицею підходить воєводу, щоб цей видав йому «лічний пропуск»[97] до Москви. Без такого пропуску й не здумай їхати, бо можна опинитися у підвалі страшного тайного приказу.
— Не дістанеш пропуску, — мовить хмуровато воєвода. — Хіба ж я не знаю?! Все волочишся. Брав же нещодавно пропуск…
— Змилуйся батюшка. В мене пильні діла в Москві.
— Не втечуть. А втім. Із порожними руками до воєводи не ходять, хіба ж ти того не знаєш?..
— Батюшко-воєводо, будь милостивий, — кланяється Толкин у ноги воєводі, — в мене грошенят тепер немає. Вторгую, щедро нагороджу…
— Гладко брешеш, Толкин, — говорить воєвода. — Та мене не підведеш. Іди собі! Пропуску не дам. У мене тепер діл багацько. Он малоросійський гетьман у мене в гостях, а ти лізеш на очі за пропуском…
Другого дня Толкин приходить знову до воєводи канцелярії.
В ній тихо. Лише канцеляристи шкрябочуть перами. Воєводи немає і Толкину доводиться довгенько ждати поки врешт приходить воєвода. Він у повній військовій формі й при шаблі.
— О, ти знову тут? — зневажливо споглядає воєвода на купчика. — Пропуск хочеш? Не дам… не дам…
— Я батюшко — милостивий воєводо, не за пропуском, а зі «словом»[98] прийшов до тебе.
— А, — це діло друге. На кого доказуєш?
— На купця Митьку Трофановича…
— А, знаю… знаю його. Он подлец, вроді тебя. Ну, розказуй…
— Батюшко-воєводо! Мені даже соромно й говорити таку хулу…
— Говори, говори, — сердиться воєвода. — Ні, то сейчас же звелю списати тобі спину.
— Говорив Митька, що ти, батюшка, казнокрад, хабарі горнеш, затискуєш нарід і самий… — тут Толкин злякано замовкає.
— Що самий? — їжиться воєвода, — говори ж!
— Подлец, — випалює Толкин.
В канцелярії всі ахнули, а воєвода аж онімів.
— Подавать мерзотника сюди, — залютував він по хвилині, — кнутом гада… у підвал його!..
Сполохані канцеляристи метнулися вмить із канцелярії гукати солдатів, щоб ішли сейчас за купчиком, а роздратований воєвода не знаходив собі місця. Він наче й не помічав Толкина, який стояв у кутку канцелярії, готовий на кожний кивок лютого воєводи.
— Ти чого ще тут сторчиш? — напустився воєвода на Толкина. — Сказав, що знав і ступай додому. Як набрехав на Трофановича, звелю тобі так списати спину, що до суду-віку пам’ятатимеш…
— Правду істинну я сказав тобі, батюшко-воєводо.
— Увидемь. Ступай домой. Чого тобі ще? — хмуриться воєвода, бачачи, що Толкин не квапиться виходити з канцелярії.
— Якже ж із моїм пропуском, батюшка?
— Чорт із тобою, — сердиться воєвода, — приходь завтра, дам пропуск…
Багацько всякої дивовижі побачили козаки у Великих Луках. Було тут багато цікавого, та все чужого, часто незвичного, а то й осоружного. — Московщина була зовсім одмінною країною від Гетьманщини й ту велику одмінність козаки помічали на кожному кроці.