Товплячися між ярморковою товпою, козаки, почувши, що поротимуть якогось купчика, потяглися й собі за натовпом, що нахлинув на невеликий майданчик, по середині якого був дерев’яний поміст із здоровенним стовпом, що на ньому був підвішений за руки бородатий чолов’яга, оголений до пояса.
Із краю помосту стояв суворий воєвідський суддя в чорному халаті, а біля стовпа кат випробовував кнут. Суддя кивнув катові і цей, відступившись, розмахнувся й вперіщив кнутом купця по спині. Кнут одразу протяв шкіру. Бризнула кров і потекла купцеві по штанах. Він переразливо закричав із лютого болю.
— Не видержить, — загомоніли в натовпі.
— За що його карають? — допитувалися козаки.
— Купець он, — мовив невеликий ростом чоловічина, — набрав товару у борг, не повезло йому. Віддати позику не зміг і задумав утекти. Спіймали і суддя присудив бити його кнутом.
Катований купчик спочатку ревів із болю, а потім і замовк. Коли його відв’язали, спина була суцільною кривавою масою.
Юрба споглядала вороже на суддю, котрий із холодною байдужістю сходив із помоста. Його зразу ж оточили городські стражники й у їхньому супроводі суддя подався до воєвідської канцелярії.
Люди, погомонівши та пожалівши півживого, скатованого купчика, почали розходитися.
Через день гетьманська валка виїхала в дальшу дорогу. Її супроводила доволі далеченько драгунська сотня, вислана воєводою, на знак пошани до наказного гетьмана.
Їхали все далі й далі на північ.
По дорозі натрапляли на свіжо попалені селища, монастирі й церкви. Залякані люди розповідали, що це царські люди розправляються із старовірами.
Часто-густо, проїжджаючи нев’їждженими московськими дорогами, можна було побачити повішених на придорожніх деревах монахів, попів і простих холопів.
Тоді веселі козаки вмовкали й похнюплювалися.
Сотник Безвусий пробував їх розвеселити.
Не виходило.
Дорога ж слалася — далека, далека… Й непевна.
НАД КОЛОМАКОМ
Степові кінця і краю немає.
Ген далеко, ледь-ледь бовваніють високі могили, наче стоять на сторожі безкрайного степу.
Пливуть по небесній блакиті малюсенькі хмаринки, а легесенький вітерець шумить тихенько в тирсі.
Вода в Коломаку зеленіє і зливається з надбережною тирсою в одну довженну хвилясту стрічку, яку начебто хтось розкинув серед степової трави, спаленої в багатьох місцях південною гострою спекою.
Спека така, що у степу ніби все завмерло.
Навіть шуліка, що виснув довгенько у повітрі, спостерігаючи чи немає якої добичі серед степової трави, десь зник, а чайки, проквилівши жалібно, може, скликаючи своїх діток, і собі поховалися серед трави.
Здавалось би, що степ зовсім занімів і завмер під палаючим сонцем, яке великим розпаленим золотистим колом котиться помаленько по небесній куполі.
Коли ж ні.
Подорожній, що проїжджав би степом у таку пору, почув би без сумніву глухий гул, що нісся від річки, а під’їхавши ближче до Коломаку, побачив би на своє превелике здивування величезне людське муравлище, розкинене обабіч річки. В тому муравлищі, яке диміло сотнями вогнищ, метушилися люди, іржали коні, ревів скот і біліло море наметів.
Під’їхавши ближче, подорожній впізнав би відразу, що це розкинувся козацький табір, бо всюди аж мерехтіло від різнобарвного козачого одягу: червоні, голубі, зелені, чорні, сині жупани чергувалися з білими сорочками, багацько козаків були без сорочок, лише у шараварах, а їхні обгорені сонцем смагляві тіла аж пашіли здоров’ям. Кому з козаків не було пильного діла, той купався у річці, або вилежувався на беріжку, мало не голяком, прикривши чим-небудь грішне тіло.
В таборі гуде.
Підходить обід, кашовари ввихаються коло вогнів, готуючи їжу у величезних казанах. Вони заливаються потом і лаються вголос із козаками, котрі набридають їм своїми запитами, коли даватимуть обідати. В таборі ковалі гримлять молотами, з-під яких бризгають сліпучі іскри на всі сторони. Під дебелими козацькими возами сидять шевці й латають чоботи. Гармаші вовтузяться біля гармат, котрі роззявивши свої широкі жерла, глядять погрозливо у степ. Молоді козаки вигарцьовують на конях, б’ються на шаблях або пристрілюються поза табором з мушкетів.
В казанах доварюється каша зі салом, а на здоровенних рожнах печуться, порізані на величезні кусні, волячі туші. Побіч кухарів увихаються теж і пекарі, різники, крупосіви, м’ясоруби та салотовки. Ці останні завжди в пошані серед куховарської братії, бож ніхто ліпше за них не вміє затовкти старого сала для каші та галушок.