А тим часом хлібокрайчі нарізали й наклали гори свіжого хліба на просланих попонах й дошках.
Ось пролунала сурма. Це був знак, що обід готов. Швидко з усіх усюдів козацтво посунуло обідати у свої сотні. Козаки виймали ложки, ножі, розсідалися широким колом коло нарізаного хліба і ждали поки кухарі та їхні помічники не принесуть їжу. Рідку кашу зі салом кухарі наливають у здоровенні дерев’яні миски. Перші простягають ложки десятники, а за ними козаки. Їдять поволі. Сотенна й полкова старшина обідає у своїх наметах. Звичайно за десятниками тягнуться ложками до мисок ті, що сидять праворуч десятників, а за ними вже інші. Коли миски порожніють, кухарі наповнюють їх знову. В таборі — традиційний звичай, що треба з’їсти все, що зварене.
Поївши кашу, козаки беруться до печені. М’ясоруби розрубують на дошках печене м’ясо, швидко крають його гострими ножами на великі кусники, солять і роздають їх козакам. Кожний козак одержує рівну свою пайку. М’ясо їдять з хлібом і запивають квасом або звичайною водою. Вихід козацьких полків у степ уважався воєнним походом, у часі якого за старим козацьким звичаєм, без дозволу гострі напої були суворо заборонені.
Пообідавши, козаки хрестяться, дякують кухарям за обід і розходяться. Для впорядкування обіднього місця та приготування його на вечерю залишаються у сотнях невеличкі гурти козаків, котрі помагають кухарям у їхній клопіткій праці. Це звичайно бувають покарані козаки за яку-небудь дрібницю. Хто вкрав щось у сусіда, хто не послухав десятника чи осавула, хто програв жупана. А що таких дрібних проступків не бракувало серед тисяч козацтва, то з того вельми раділи кухарі, бож їм була завжди поміч.
У пообідну пору на козаків находили ліньки й вони вкладалися дрімати, хто під наметом, хто під возом, інші лізли у річку або лягали у шуварі.
Козакам журавської сотні Прилуцького полку не довелося довго втішатися пообіддям. Їхній сотенний писар загадав робити провірку цілої сотні й десятники побігли понад річкою, гукаючи своїх козаків, щоб негайно збиралися перед наметом сотенної старшини.
Лаючи на всі лади капосного писаря, козаки сходилися на збірку. За деякий час вийшов із намету сотенний писар Панас Гиря. Він, окинувши оком зібраних козаків, вигукнув:
— Ану, ставайте у дві лави. Та ворушіться хутчіш ледарі. Мені треба зробити облік і докласти в полкову канцелярію.
Козаки зашумівши потихо, стали хутенько у дві лави. Сотенний писар пройшовся поперед ними, поглянув чи лави рівні та й став лічити козаків: два, чотири, шість, вісім, десять, дванад… тут же голос застряг у горлі сотенного писаря, коли він углядів, що козак його сотні Хома добігає зовсім голий, як мати родила.
— Куди прешся голяком, Хомо? — закричав злякано писар. — Чи не сором тобі, бузувіре? Зараз же надінь шаравари. Що скаже пан сотник?!
Козаки реготнули, а засоромлений Хома побіг до свого намету.
— Може б ви рухалися скоріше, як вас викликають, — напустився тим часом писар на кількох спізнених козаків, — ставайте сейчас у лави, а то годі буде вас полічити. Два, чотири, шість, вісім, не веретенься, Трохиме, — покрикує писар на вертлявого молодого козака, — десять, дванадцять… не позіхай, Максиме, — присікається він до старшого козака, — розняв вершу, що аж страх… чотирнадцять…
Вже й Хома прибіг у шараварах і став у лаві, а писар усе ще не міг почислити козаків, бо спізнені козаки весь час добігали до лав. Писар зустрічав їх голосною лайкою і погрозами. Врешті прибігли захекані десятники й за їхньою поміччю писар успів перелічити всіх козаків, зробив перекличку, згідно з реєстром і, нагримавши на козаків за їхню вайлуватість, розпустив сотню.
У надвечір’я в Лубенському полку сталася прикра подія: забито киями на смерть козака чорнуської сотні Юхима Травичку. Трапилось, ось що: Травичка, який полюбляв чарку, здорово запився. Його взяли під арешт і за порушення приказу, що в часі походу не вільно пити без дозволу старшини, полковий суд присудив дати Травичці 50 буків. Травичку відчухрали здорово кийками. Перестрівши при нагоді полкового суддю, Травичка скипів і кинувся на нього зі шаблею та черконув його по руці. Збіглися козаки, відібрали шаблю у Травички, а полковий осаул приказав Травичку взяти знову під арешт.
Справа опинилася у генеральному суді і суд присудив скарати Травичку згідно з козацьким звичаєм «забити киями до смерти». Миргородський полковник Апостол, що командував козацькими полками над Коломаком, не помилував Травичку. «Сьогодні він напускається зі шаблею на свого полкового суддю, а завтра готов кинутися зі шаблею на свого гетьмана», — мовив Апостол, підтверджуючи присуд.